Ольвія

А Тал щасливо повернувся до свого роду iз Владою над кiньми i з Золотою Вуздечкою. Маючи Владу над кiньми, скiфи половили диких коней i приручили iх. Ось звiдтодi вони й не мислять себе без коней. Тiльки не у всiх, звiсно, конi е, а тiльки у сильних цього степу. Таких, як Тапур!

Останнiй день путi Ольвiя iхала в головi валки, поруч з Тапуром. Їхала, намагаючись нi про що не думати. Що буде – те й буде. Чи змирилась iз своею долею, чи на серцi все перекипiло – не доскiпувалась, не дошукувалась причин. Що буде – те й буде, а назад i справдi вже немае вороття.

Така, мабуть, ii доля-доленька гiрка…

А поперед них, на вiдстанi польоту двох стрiл, то розсипаючись по рiвнинi, то знову збираючись у гурт, мчала сотня розвiдки.

Невдовзi загiн iз сотниками на чолi пiднявся на узвишшя, на якому виднiлася вишка, вершники замахали руками, пiдкидаючи вгору своi башлики i ловлячи iх на древка списiв, i враз зникли з обрiю.

– Розвiдка вже в долинi. – Тапур повернув до Ольвii засмагле, аж чорне од степового вiтру, обличчя, на якому сховалися у щiлини променистi очi.

– Там, за сигнальною вишкою, – мое кочовище. Ми – вдома!..

І вершники почали пiдкидати вгору своi башлики й ловити iх древками списiв.

– Який дiм, як… усюди степ, – зiтхнула Ольвiя i вiдчула нараз спалах пекучоi туги за своею домiвкою, за рiдним краем.

– О, степ для скiфа – то i е домiвка! – шкiрив Тапур слiпучо-бiлi зуби. Вiн був без панцира, у легкiй повстянiй куртцi, у чорному похiдному башлику. – Ого-го, яка домiвка для скiфа оцей степ! – Його чутливi нiздрi принюхувались до вiтру.

 – Моi нiздрi вiдчувають дим кочовища! Де б не носили нас, скiфiв, швидкi конi, а вдихнеш дим домашнiх вогнищ, i наче нова сила вливаеться в нашi тiла.

Невдовзi вони вже пiднiмалися на узвишшя, де стояла стара, почорнiла сторожова вишка iз сухим хмизом i кiстками тварин на верху. До вишки була притулена довга тичина з намотаним пуком соломи, котрим на випадок тривоги i пiдпалять хмиз на вишцi. У тiнi вишки, розкидавши руки i ноги, пiдклавши пiд голову сагайдак iз стрiлами, голiчерева хропiв простоволосий скiф.

Неподалiк пасся його кiнь.

Один з вершникiв, вихопивши лук, прицiлився i пустив стрiлу, котра iз свистом вп'ялася у траву бiля самiсiнького вуха сонного дозорця. Вiн вiдразу ж схопився, наче хто його пiдкинув, i хрипло закричав:

– О-о!.. Я чую спiв скiфськоi стрiли бiля свого вуха. Ара-ра, скiфи! Із здобиччю!

– Хто у тебе десятник? – сердито запитав Тапур.