Ольвія

А захищаючи себе, захищатимете скiфську землю. Щоб завжди лунали i нiколи не вмовкали у цих степах бойовi кличi наших родiв.

Вiн прийшов до неi у бiле шатро пiзно увечерi, як кочовище нарештi вгамувалося i вляглося спати. Ольвiя сидiла бiля вогнища, що червоними вiдблисками освiтлювало шатро, i, коли вiн зайшов, схопилась, вiд ii руху хитнулися язички вогню, i вгору, у дiрку для диму, сполошено шугнули золотистi iскорки…

– Це… ти?.. – І iй нараз стало важко дихати.

– Я…

Вiн стояв посеред шатра, розставивши мiцнi ноги й поклавши руки на широкий пояс, оздоблений золотими бляшками.

– Це я, Ольвiе…

На головi в нього був м'який червоний башлик, поверх куртки накинутий бiлий грецький плащ, скрiплений на грудях золотою фiбулою. Примруженi його очi були повнi гарячого блиску i ще чогось такого, вiд чого Ольвiя мимовiльно зiщулилась, наче птаха, котра вгледiла хижака, але погляду свого не вiдвела, бентежно дивилась у його гарячi очi, тiльки руки приклала до грудей, аби стримати серце…

Вона стояла перед ним у бiлому шовковому платтi, на головi мала високий клобук, викладений золотом, з-пiд якого на спину спадало золотисто-жовте покривало, взута була у м'якi гостроносi сап'янцi.

Довге каштанове волосся вибивалося на груди i пiднiмалося та опускалося в такт ii диханню. Вбрання iй принесла пiд вечiр стара скiф'янка. А ще вона принесла iй золоту дiадему грецькоi роботи, золотi серги i скроневi пiдвiски, браслети на обидвi руки, намисто, сама вона й прикрасила Ольвiю.

Ольвiя увесь вечiр була в напрузi чекання, кожен крок за шатром чи голос здавалися iй його кроком i його голосом, i вона злякано кидалась подалi вiд входу, намагаючись знайти у шатрi найглухiший куток, де б можна було заховатися.

Але куткiв у шатрi не було. Збуджено тремтiла i нiчого не могла iз собою зробити, i вiд того тремтiння золотi бляшки на платтi та пiдвiски на скронях тоненько i тривожно дзвенiли…

– Яка ти… гарна… – блиснув вiн зубами i зробив до неi крок.

– Нi, нi… – прошепотiла вона, задкуючи подалi од вогнища, в глиб шатра, де було темнiше.

 – Нi! – крикнула вона злякано, як вiн зробив до неi ще один крок. – Нi, нi!..

– Коршун завжди схопить перепiлку, як би вона не таiлась!..

І з цими словами, зiрвавши з голови червоний башлик, вiн кинув його до ii нiг, i вона, не вiдаючи, що робить, зненацька хитнулась вперед i наступила на той башлик ногою…

– Вiддай башлик!.. – І Тапур зробив до неi ще один крок.

– Не вiддам!.. Вiн мiй!

– Я заберу його в тебе.