Ольвія

Хай грецькi жiнки по замiжжi не мають волi, обмеженi сiм'ею та житлом, i чоловiки з ними не рахуються i тримають iх заледве чи не в запертi, але ж то вдома, а не в чужих степах, не в жорстоких скiфiв, яким вiрити – враз без голови лишишся.

У такi хвилини iй все ставало байдуже… Почуття тупiли, думки мерли. З ранку й до вечора рiвномiрно похитуеться осоружна кибитка, навiваючи сонливiсть, байдужiсть, зневiру в своi сили. Чи не все одно?

Чути хльоскання батогiв, iржання коней, скрип колiс.

Одноманiтний, тягучий… Вмерти б i не жити.

Усе вперед i вперед рухаеться валка, все далi i далi, в глиб загадкових степiв. Де тепер ii мiсто? Кричи – не докричишся, гукай – не догукаешся.

То раптом апатiя зникала, й натомiсть ii охоплювала збуджена гарячковiсть. Сама себе ганила: чому покорилася? Чому не дiяла, не рятувала себе? Здавалось… зроби вона бодай один крок, i все скiнчиться, i вона знову стане вiльною, i ця кибитка зникне, як жахливий сон. Але то лише здавалося… Розумiла, виходу немае, i знову – вiдчай, вiдчай, вiдчай… Чи думала, чи гадала, що доведеться мiняти вiльне мiсто на оце повстяне житло на скрипучих дерев'яних колесах? Наче сон, жахливий, неймовiрний… О боги, чим я перед вами завинила, що ви так жорстоко покарали мене?

Уночi iй приснився Ясон.

Вiн пiдходив до неi високий, гарний, сяючий. З його променистих очей хлюпала на дiвчину небесна блакить. Простягав до неi руки, посмiхався нiжно, радiсно. І голос у нього був м'який, добрий, рiдний…

– Ольвiе!.. Я так спiшив до тебе, так спiшив! Вiднинi нiхто нас не розлучить, ми будемо довiку разом.

Затремтiвши, вона кинулась йому навстрiч, жмурячись вiд його ласкавих блакитних очей. Кинулась i… завмерла з ляку, вчувши глухий пiдземний гул. Щось трiснуло, земля пiд ногами захиталася i розкололася.

– Ясо-о-он?!!

Але було вже пiзно: iз трiщини висунулась потвора – кам'яна баба – i загородила Ольвii шлях. Жахлива була та баба, тлуста. Вся у трiщинах… Важко гупаючи, баба посунула на Ольвiю, простягаючи товстi й короткi кам'янi руки… Ще мить – i вона задушить ii в своiх кам'яних обiймах.

– А-а-а!.. – крикнула Ольвiя i прокинулася.

Схопилася, притискуючи руки до грудей, бо серце як не вискочить. Що за жахливий сон? І до чого вiн? Кам'яних баб вона колись бачила на скiфських могилах. Давно, а бач, приснилися…

За вiкном бiлiв день.

«Але ж i довго я спала, – подумала вона. – Тому й сниться казна-що…»

У спочивальню вскочила перелякана покоiвка.