Ольвія

Ольвiя

Валентин Л. Чемерис

Історiя Украiни в романах

Що важливiше: доля народiв, подii, з яких потiм твориться Історiя, або ж доля однiеi людини, ii почуття та думки? Минають тисячолiття, а певноi, однозначноi вiдповiдi нема, i навряд чи коли ця вiдповiдь буде… Отак i в романi вiдомого украiнського письменника Валентина Чемериса «Ольвiя» йдеться про конкретну i важливу iсторичну подiю – вiйну мiж скiфами та могутнiм перським вiйськом царя Дарiя, що вiдбувалася наприкiнцi VI столiття до нашоi ери.

А на тлi цiеi вiйни розгортаеться iсторiя короткого i трагiчного життя юноi гречанки Ольвii, яка заради союзу зi скiфами iде замiж за скiфського царя Тапура.

Валентин Чемерис

Ольвiя

Частина перша

Роздiл перший

Я берегтиму тебе дужче, анiж свого коня!..

Цей молодий скiфський вождь – зухвалий i хвацький – так i сказав iй, загадково посмiхаючись:

– Дочка грецького архонта хай не хвилюеться. Клянусь бородою Папая: в степах за Борисфеном я берегтиму тебе дужче, анiж свого коня!.

.

Ольвiя з подивом глянула на нього, стрiлася вiч-на-вiч iз ним, людоловом iз диких степiв. І побачила у його насмiшкуватих зiницях якесь дiвча – злякане, розгублене i геть беззахисне, побачила i з жахом збагнула, що то ж вона…

– Нi… нi… – квапно виставила наперед руку, наче хотiла нею захиститись вiд його недоброi, як iй здалося, посмiшки. Та чорнi хтивi очi вождя, повнi блиску i ще чогось незбагненного, iй не знаного досi, несклiпливо дивились на неi.

І вона опустила руку. І – дивно! – на якусь мить iй навiть здалося, що вiн добрий. Чи просто вона хотiла, щоб цей степовик був добрим… Але та хижувата посмiшка на сухих устах! Та спружинена свавiльна сила, що так i била з нього! Той вiдвертий i нахабний погляд неприборканого i невтримного кочовика!

– Ти… хто?.. – для чогось запитала вона. – Людина чи…

– Нi, я – скiф! – Грався вiн трихвостим нагаем, вiд удару якого репалась шкiра i на людинi, i на тваринi.

– А скiфи дужчi за всiх людей. Першими це вiдчули на своiх шиях кiммерiйцi, якi колись жили у цих краях. Скiфи прийшли, збороли iх i зробили iхнi степи своiми. А край цей кiммерiйський назвали Скiфiею.

– Не хвалися, – сказала вона мружачись. – Я чула, що скiфiв iз Азii витiснили племена массагетiв. Вiдходячи, скiфи перейшли рiку Аракс, довго тiкали… ну, вiдходили, аж доки потрапили в землю кiммерiйську.