Рогнеда

Я вже не пригадую, який це був рiк (я тодi ходив, здаеться, у п’ятий клас звичайноi сiльськоi школи), i я вперше почув до того незнайоме менi слiвце «кредо». Ще гаразд не знаючи значення, раз по раз вживав його – до мiсця чи не до мiсця, аби лишень показати, що я знаю навiть таке, чого в нашому класi навiть вiдмiнники не знають.

А треба сказати, що саме тодi в нашому класi з’явилася новенька дiвчина з незвичайним для наших полтавських краiв iм’ям Рогнеда. Що воно означало – того, звiсно ж, нiхто з нас, школярiв, не вiдав.

(Батька тiеi дiвчини перевели в наш колгосп агрономом, так та дiвчина Рогнеда – чи Роня – й з’явилася в нашому селi i, зокрема, в моему п’ятому «а» класi.)

Незнане iм’я мене не злякало, ба, я навiть закохався у новеньку (я вже тодi постiйно закохувався – про це в моiй повiстi «Вiталька + Галя, або Повiсть про перше кохання»).

Оскiльки я вже тодi писав щось таке, що називав його вiршами i навiть оте «щось» подавав у стiнну газету нашого класу, тож, маючи деякий, так би мовити, досвiд у галузi вiршування, я склав експромт про новеньку та про те, що вона менi сподобалась (щоби дiзналась, яку я iй честь виявив!).

А складаючи експромт, смiливо влiпив туди слiвце «кредо», що саме тодi його вперше почув). Бо воно ловко римувалося з iм’ям полочанки. Ось той «шедевр»:

Ти – мое кредо,

Дорога Рогнедо.

Хоча й без кредо,

Ти менi все одно дорога,

Рогнедо!

Не генiально, звiсно, але менi, як авторовi, подобалось.

Зiзнаюсь, менi тодi все подобалось, що виходило з-пiд мого невгамовного пера, а це доказ, що я тодi був поетом, який згодом невiдь-чому перелаштувався на прозаiка.

Був певний: нашiй новенькiй дiвчинцi з незбагненним iм’ям Рогнеда мiй шедевр не просто сподобаеться – вiн ii пiдкорить!

Може б, воно так i склалося, але все зiпсували моi однокласники. Вони повсюдно почали кепкувати з отого мого «кредо – Рогнедо» – мабуть, iз заздрощiв.

Отож я ще якось терпiв. А ось Рогнеда… Коли ii почали називати слiвцем «кредо», до речi, iй теж незнайомим («А де це наше кредо, чому воно сьогоднi до школи не прийшло?»).

Рогнеда кинулась на мене (о, яка невдячна доля поета!) з кулаками. Ще й вигукувала мало не зi сльозами на очах:

– Та я тобi… я тобi всю пику роздеру! (пхе, вона, виявляеться, зовсiм не поетична…) – Кредо! – розiйшлась не на жарт. – Сам ти… кредо!

Звiсно ж пiсля цього у нас нiчого не вийшло. Але я звiдтодi на все життя запам’ятав це рiдкiсне i – нiде правди дiти, – гарне iм’я.