Тарас Шевченко: сто днів кохання

Украiнська ж мова е наймилiшою, наймилозвучнiшою, найдорожчою менi, адже нею творив Вiн. Так ось украiнська серед своiх нелiчених скарбiв мае таке чарiвне слово, як коханнячко.

А жiнка в украiнцiв, це – КОХАНА.

Жiнка, що кохае, жiнка, яку кохають. Те ж саме, що пестуха, пестунка… Воно й справдi так: коли тебе кохають, ти неодмiнно будеш – мало тобi самого кохання! – ще й пестункою!

Боже мiй, як я хотiла бути жiнкою, яку кохають! Жiнкою я стала – так вирiшив Господь.

Але я була жiнкою, яка не була пестункою, не була коханою, а була такою, яку пекло чуже кохання.

Невже я була заздрiсною i ревнивою? Господи, який сором! А втiм, хiба нещаслива жiнка може вiдчувати сором? Є ревнiсть до чужого щастя. Адже жiнка з’являеться у свiтi бiлому лише для кохання.

А я стала жiнкою, яку не кохали.

Господи, Боже ти мiй, за вiщо? За якi грiхи? Я давним-давно мертва. І стала такою ще за свого земного життя, коли збагнула, що я – та жiнка, яку Вiн не кохае… А померла вже пiзнiше.

І ще за свого земного життя я написала цi фатальнi для мене рядки: «Найжахливiше у мене те, що я дiйшла до такого стану, коли вигляд чужого щастя мене мучить, дратуе, тобто щастя, яке дае кохання… Полум’я кохання, що горить перед моiми очима, убивае мене i пече…»

Боже мiй, i це справдi я? І як це воно сталося, як це почалося… понад п’ятдесят рокiв тому, в ту липневу грозу…

Шевченко прибув до Яготина з вельми прозаiчною метою – заробити дещо на прожиття.

Рiч у тiм, що знаний украiнський меценат i добра людина Тарновський замовив йому зробити копiю портрета князя Миколи Репнiна пензля швейцарського художника Горнунга. Прибув вiн у супроводi сина письменника Капнiста – Олексiя, оглянув галерею, познайомився з княжною Варварою, дочкою князя Миколи Репнiна.

Шевченку тодi було 29 рокiв, Варварi – 35.

«Їх зв’язувало щось сильнiше, нiж просто симпатiя чи приязнь – вони були потрiбнi одне одному…» – так i досi пишуть, i писатимуть ще довго i довго, бо так воно насправдi й було.

А який же вiн тодi був, у 1843 роцi? Ось що свiдчать очевидцi.

Афанасьев-Чужбинський: «Середнього зросту, дебелий, на перший погляд лице його здавалося звичайним, але очi свiтилися таким розумним i виразним свiтлом, що мимовiльно я звернув на нього увагу… Тримався вiн у товариствi вiльно, iз тактом, нiколи не вживав тривiальних виразiв…»

К. Юнге, дочка графа Ф.