Олена – вершниця зі списом

А вони ж були такi щасливi (це був iхнiй найбiльший «грiх») i так вiрно любили одне одного…

І Соломонiя наспiвувала своему коханому:

Василий-дружочек, потронься ко мне,

Потронься, подвинься,

Обоймемся да и поцелуемся…

О, якi то були обiйми рвучкi, якi гарячi поцiлунки князя Василiя та Лади його, княгинi Соломонii! І здавалось, що немае у свiтi такоi сили, яка б iх могла розлучити…

Хай що вiн робив, хоч де бував (i в походах теж), але згадував княгиню Соломонiю щоденно й по кiлька разiв на божий день, так i лунав ii милий голосок у всьому його ествi, а найперше – у серцi та душi.

Дочекавшись нiченьки, пiдхоплював ii, ласкаву й покiрну, що так i тулилась до нього, нiс до полатей, вони обiймалися, цiлувалися – аж Василiй молодiв i вiд щастя хмелiв i казав, бувало:

– І не вiдаю, де я ниньки – у Кремлi чи в раю-едемi…

– А менi з тобою, Ладо мое, повсюди рай, – лащилася Соломонiя.

– Господь наш зело мудрий, – вголос мiркував Василiй, лежачи з Соломонiею та поклавши голову iй на груди.

 – Сотворив Адама i побачив, що вiн самотнiй, тож i в раю йому маркiтно i чогось не вистачае… Пригадуеш, Ладо мое, Святе Письмо: i сказав Господь Бог: «Недобре, щоб бути чоловiку самотнiм. Створю йому помiч, подiбну до нього». І створив Господь з Адамового ребра йому жону, i промовив Адам: «Оце тепер вона – кiстка вiд костей моiх i тiло вiд тiла мого… Покине чоловiк батька свого та матiр свою, та й пристане до жiнки своеi – i стануть вони одним тiлом».

– Чуеш, Соломонiе? – по хвилi питав.

 – І ми з тобою – одне тiло, як казав Адам.

Соломонiя Сабурова не вдалася писаною красунею, але щось у нiй, попри все, було таке звабне й навiть чарiвне…

Та днi змiнювалися днями, тижнi – тижнями, мiсяцi – мiсяцями, роки – роками, а оте обiцяне Соломонiею «ось-ось», не раз нею проголошене, чомусь не наставало, i спадкоемець Іван IV Васильович так i не з’являвся в Кремлi…

Наче наврочено iй було злими чи заздрiсними людьми, чи якоюсь нечистю наслано… Соломонiя потай вже й побоюватися почала мужа свого – чого доброго, ще Василiй може ii покинути… У Святому Письмi – якось чула вiд дяка, – буцiмто велено зрубувати безплiдну смокiвницю, бо який же рай без плодiв солодких?…

Про себе затято вирiшила: хай зрубують якусь там безплiдну смокiвницю, а вона себе на поталу не дасть.

Не на ту натрапили! Не попустить, бо – невинна. Та й князь Василiй… Охолов уже до неi як до жони, про любов i забув, от вона й не може од нього понести.