Смерть Атея (збірник)

Зрiдка ворушив жеврiюче вугiлля обгорiлим цурпалком, тодi вгору шугали iскри-свiтлячки, й цар задумливо проводжав iх поглядом. Багаття йому було не потрiбне, сидiв бiля нього швидше за звичкою – все життя минуло в степах бiля вогнищ, мимоволi звикнеш. Та й коли замислювався, дивлячись у вогонь, краще думалось. Інодi зводив голову, позиркував на мiсяць уповнi з ледь помiтною щербинкою. Мiсяць вже перестиглий, ось-ось пора йому помирати. Наповзатиме на нього чорна тiнь i пожиратиме шмат за шматом, доки свiтило й не щезне.

«Як i мое життя, – думае цар. – Сьогоднi воно уповнi, визрiло, виокруглилось, а завтра його заходиться пожирати чорна тiнь. Тiльки мiсяць знову народиться i знову з’явиться над степом – молодий i сяючий. А ось чи з’явиться вiн, Атей, знову в цих степах молодим та дужим?.. Ех, жити б ще! І багато пожив, а – не нажився. Бо хiба ж можна коли-небудь нажитися в цьому свiтi? Та й владу не хотiлося б втрачати… Як i життя…»

Опустив голову цар, його чорна тiнь у гострому башлику теж опустила голову.

Та ось ще одна тiнь з’явилась – хтось йшов тихо й нечутно. Атей не ворухнувся. Не звiв голови. Чужого не пропустить до нього варта. А коли йде, то свiй… По тихому, ледь чутному подзенькуванню скляних намистинок здогадався, що то – енарей. Жрець. Ось вiн вигулькнув бiля пригаслого багаття нечутною бiлою тiнню. І сам у бiлому вбраннi, адже бiлий колiр – колiр жрецтва. Тому й прикраси його, бляшки i все iнше тiльки з срiбла.

– Я прийшов до тебе, царю, – першим озвався енарей. Голос у нього тонкий, не чоловiчий.

І сам вiн на вигляд як жiнка.

Атею неприемно на свого жреця дивитися. Такi вони всi, енареi – жрецi скiфськi. Кастрати. Нiколи не спiзнавали i вже не спiзнають жiнок. Будучи чоловiком, пiсля кастрацii змiнюють свою зовнiшнiсть так, щоб у всьому бути схожим на жiнку. І вбрання носять жiноче, i прикраси жiночi. А бороду ретельно вищипують, щоб пiдборiддя як у жiнок було голим. Але все ж енарей чоловiк, хоч i кастрований, а тому носить кiнську вуздечку i спис.

– Я прийшов до тебе, царю, – повторив енарей своiм тонким жiночим голосом.

– Я не кликав тебе, енарей, – дивлячись у жар, сказав Атей.

– Я сам прийшов, бо вiдчув: ти потребуеш моеi допомоги.

Гм… Атей i справдi потребував допомоги. Але як про те енарей дiзнався?

– Боги менi сказали: великий скiфський цар хоче мене бачити i говорити зi мною.

– Правда, – замислено мовив Атей. – Великий скiфський цар i справдi хоче тебе бачити. Сiдай i слухай, що маю тобi казати.