Смерть Атея (збірник)

А пiсля старостi нiколи молодостi не бувае, як пiсля дня ще дня не бувае, – i закiнчив, як присуд винiс: – Немае у мене такого зiлля, тому й обiцяти не можу.

– У тебе немае, а в iнших жерцiв?

– І в iнших немае.

– У скiфських чи й у чужих?

Енарей подумав i твердо вiдповiв:

– У скiфiв немае, i в чужих народiв теж немае! А смерть усюди е.

Перед очима Атея македонка стояла – зваблива, в’юнка, молода, в коротенькiй тунiцi, з голими стегнами. Змiя. Македонська змiя. Спiзнати б ще з такою щастя зближення, а тодi вже й у свiт предкiв можна йти.

Так думалось Атею.

А ще Атей думав: щоб спiзнати щастя з тiею македонкою, навiть молодому чоловiку ой скiльки ж треба сили мати. А де вiн вiзьме силу в дев’яносто лiт? Чому Фiлiпп так запiзно прислав свiй дарунок? Де був вiн лiт зо тридцять тому?

І сердячись невiдомо на кого, цар дратiвливо вигукнув:

– Енарей! Коли життя безсилий продовжити, коли вiку не можеш людинi доточити, коли молодiсть не можеш повернути, то дай менi такого зiлля, щоб я чоловiчу силу в собi вiдчув.

Бодай на одну нiч. Нi, постривай! – гаряче вигукнув цар, хоч енарей нiкуди й не спiшив. – Що таке одна нiч? Дай на кiлька ночей!

– Є таке зiлля, – по хвилi мовив енарей. – Але, кажуть, воно дiе лише на один раз.

– Ха! – Атей враз збадьорився. – Давай i на раз. Щоб спiзнати щастя, iнодi й одного разу досить. Іди, енарей, готуй зiлля.

Енарей кивнув, звiвся i безгучно, бiлою тiнню щез…

А над кочовищем мiсяць уповнi сяяв. Хоч i уповнi, та вже з ледь видимою щербинкою.

Помирати зiбрався мiсяць.

«Як i мое життя», – зiтхнув Атей i чорною брилою застиг бiля багаття…

Зненацька наче легенько вiйнуло на нього чимось бентежним, знайомим, але вже давно призабутим. Вiн жадiбно потягнув носом тi пахощi i збагнув: пахне жiнкою.

«Як давно я вже не вiдчував таких пахощiв», – подумав Атей.

Знову вiйнуло пахощами жiнки, легкi нечутнi кроки…

Голi руки лягли йому на плечi.

Хтось, стримуючи дихання, притулився до нього.

Атей скосив очi й побачив край короткоi тунiки, оголенi стегна.

Ласкою лащилась македонка, тулилась до нього, гаряча, тремтлива, i вiн вiдчув, яке в неi сильне i пружне тiло. Ех, де та молодiсть його подiлась? У яких краях, у яких степах загубилась, за якими кряжами розвiялась? Чи тут, бiля Істру, чи там за Борисфеном?.. Македонка щось уривчасто шепотiла до нього по-грецькому. Атей не так добре знав грецьку, аби шепiт той зрозумiти. А втiм, тут i грецькоi не треба знати, щоб усе збагнути.