Ваші пальці пахнуть ладаном

Можливо, й попереднi новорiчнi празники були в сiм’i Левченкiв яскравими – а напевне ж так, – але iй чомусь запам’ятався лише початок нового столiття. Можливо, тому, що тодi батько вперше поставив у залi ялинку (вона стояла в дiжцi з пiском, що була замаскована марлею та бiлоснiжною ватою), i Левченки гуртом за день до Нового року ii наряджали i головною, коли прикрашали пахуче деревце, привезене з лiсу, що пахло свiжою живицею i хвоею, була, звичайно ж, вона, Вiрунька.

Всi ii слухалися – i батько, i мати, i навiть сувора бабуся, котра нi з ким i нiколи не погоджувалася, бо на все у неi були своя позицiя i своя точка зору, – i робили так, як вона хотiла.

Гуртом обвiшали зеленаве вiття ялинки цукерками з яскравими фантиками, почепили лiхтарики, у яких навiть блимали свiчечки – так гарно було дивитися. Прибрана ялинка у них стоятиме до Водохрещi. Старалися всi, а найпаче батько. Його дочка зазвичай звала папою, але iнодi, як хотiла зробити йому приемне, – татом. Це слiвце, звертання таке до папи, вона запам’ятала ще з часiв свого життя у Полтавi, коли ще була «галушечкою». Вже в Москвi звернула увагу: коли вона називала батька цим малоросiйським словом, батько аж квiтнув, ставав добрiшим, пiдхоплював ii на руки, пiдкидав високо над головою – на мить у дiвчини солодко i лячно водночас завмирало серденько, – i ловив зi словами: «Ах ти ж моя полтавська галушечка!..»

Того дня батько (вiн же «папа» на московський лад, папан на французький i тато на малоросiйський) засипав дочку дарунками – принiс iх у бiлiй торбi, що була в нього за спиною.

Ще й бiлу бороду собi причепив i був схожий на смiшного дiдуся – Вiруня пiдстрибувала i ляскала в долоньки, коли батько поставив торбу i почав з неi витягати дарунки. Вiруня знову заплескала, аж долоньки собi вiдбила, так захоплено ляскала: цукерки, горiшки, рiзнi барвистi сухозлiтки. А ще папа (який тато) висипав перед нею цiлу купу iграшок. А найбiльше Вiруньцi сподобалися принесенi батьком книжки – святковi, вони ще пахли свiжою друкарською фарбою i мали розкiшнi малюнки. Там були й книжечки про пiратiв, рiзних морських розбiйникiв та пригоди на пiвденних морях, що iх дочка вже тодi обожнювала i «ковтала» десятками, хоч бабуся й не схвалювала таке захоплення онуки, а книжечки тi – вони виходили в дешевiй серii, – називала «чтивом для прислуги». А ще батько подарував iй щойно тодi випущену розкiшну книжку «На рубеже столетий» i перший номер нового – теж барвистого – журналу «Новый век».