Ваші пальці пахнуть ладаном

Складалися копiйками, наймали залу, брали напрокат костюми, самi виклеювали на парканах маленькi, рiденькi афiшки… i грали, грали, грали. За що тiльки не бралися! І «Казань» Григорiя Ге, i «Вовки та вiвцi» Островського, i фарси на кшталт «У чужiй постелi», i навiть «Лихо з розуму»!

Бiлети поширювали самi серед родичiв i знайомих, адже хто з так званоi «широкоi публiки» зважився б вiдвiдувати нашi вистави, цими афiшками спокусившися?…

…Я повинен був спiвати романс «Жалiбно стогне». Я вийшов. Поклонився. Вiдкрив рота, i спазма хвилювання перехопила менi дихання.

Я заекав, заекав… i пiшов при гробовiй мовчанцi зали.

Ви думаете, це мене зупинило? Анiтрохи!

Наступноi суботи я з’явився на тiй самiй естрадi в якостi розповiдача еврейських анекдотiв та сценок, мною самим придуманих – завдяки прискiпливим спостереженням на вулицях Подолу, бiля магазину готового одягу.

Того разу я мав великий успiх.

Подiбнi виступи все ж не задовольняли мене. Я мрiяв про театр – справжнiй драматичний театр, у якому гаданий мiй талант мав би розвернутися на всю силу.

Якось на Великий пiст у «Народному домi» на Великiй Василькiвськiй вулицi були оголошенi виступи Бориса Путяти. Ставили «Мадам Сен-Жен». Потрiбнi були статисти. В iхньому числi виявився i я. Коли почались репетицii, знадобилися два мамелюки для особистоi охорони iмператора, якi мусили стояти непорушно, схрестивши руки, коло дверей його кабiнету. Перед з’явою Наполеона вони вигукують по черзi одне лише слово: «Імператор!» Одним з цих мамелюкiв твердо вирiшив стати я.

Адже це була роль! У нiй можна було висунутись, думав я. Важливо було тiльки почати. Сказати, нарештi, живе слово зi сцени. Бо статистом так i промовчиш все життя… Три днi i три ночi я не iв, не пив i на всi лади повторював:

– Імператор!

І ось перша репетицiя. Четвертий акт. Кабiнет Наполеона. Мамелюки стоять, схрестивши руки, бiля дверей. Наполеон наближаеться. Зараз вiн увiйде.

– Імператор! – виголошуе перший мамелюк.

– Імпеятой! – повторюю я слiдом за ним.

– Що? Що? – скрививши лице, перепитав Путята. – Що це ще за гаркавий? – накинувся вiн на помрежа. – Кого ви тут виставили? Геть негайно![3 - Борис Путята на той час був вiдомим актором, який грав Наполеона. Незважаючи на негативний вiдгук його про юного Вертинського («Що це ще за гаркавий?… Геть!»), вони з роками, коли «гаркавий» зробиться знаменитим, стануть друзями.]

І мене вигнали. Так через те, що я сильно гаркавив, зламалася моя театральна кар’ера».