Ваші пальці пахнуть ладаном

– Правда, я там жила ще маленькою, але дещо запам’ятала. У нас були сусiди, а в них був хлопчик Олександр – приблизно одного зi мною вiку. То його по-полтавському звали iнодi Сашком, а iнодi – нiколи не вгадаете – Шурком. Шу-урко-ом, – як проспiвала вона. – Я, тодi мала, думала, що той хлопець – iноземець. Із якихось турецьких чи що краiв. Так мене вразило його iм’я – Шу-урко-о…

Срiбними переливами бринiв ii тихий смiх.

– То ви, Олександре, поете, артисте, спiваче i композиторе, будете для мене – з вашоi, звичайно, згоди, – Сашком.

Гаразд? Себто Шурком. Ми ж iз вами з Украiни, котру чомусь всi тут називають Малоросiею. Ви й справдi, як сказав Володимир Маяковський, великий поет. А вiн у поетах i поезii розбираеться, як нiхто iнший!

– Вiро Василiвно, благаю… Заждiть, – прошепотiв вiн. – Подаруйте менi ще кiлька хвилин вас бачити, i щасливiшоi людини за мене у всьому свiтi не буде!

– О, то ви багато хочете – стати найщасливiшою людиною у свiтi! Про це всi мрiють, але це рiдко кому вдаеться.

– А менi вдасться. Але з вашою допомогою, панi Вiро.

Вiн дивився на неi так захоплено, що вона, хоч i звикла до поклонникiв, що завжди ii оточували, вiдчула, як наче б губиться, що було iй взагалi не властиво. А вголос мовила, правда, тихо:

– Не дивiться на мене так. Навколо нас люди, а я… я замiжня. І взагалi, що з вами?

– Ку де фудр, – прошепотiв вiн по-французькому.

– «Удар грому»? – переклала вона. – Ви знаете, що це означае?

– Любов з першого погляду, що вражае, як удар грому.

– Ку де фудр, – замислено повторила знаменита актриса. – А раптом це… ку де театр? Театральний ефект…

– О, нi. Я сказав це i, як латиняни кажуть, дiксi ет анiмам левавi: сказав i полегшив цим душу. Зi мною i справдi трапився «удар грому», як вас вперше побачив.

– То що ж нам тепер робити? – Вона, здаеться, вiдчула легкий неспокiй.

– Але я нiчого од вас не хочу…

– О, це вже легше, – зiтхнула вона.

– Крiм одного: бачити вас. – І вже благально: – Можна менi приходити до вас – аби лишень вас бачити… Бачити вас, i… i бiльше нiчого.

Вона пильно подивилась на нього – вiн вiдчув, що потопае у ii великих i бездонних сiрих очах – i опустила вii. І вiн той порух ii прекрасних вiй зрозумiв як згоду. Холодна востанне подивилася на нього своiми неземними – збожеволiти можна, якi ж вони прекраснi! – сiрими очима, протягла, як проспiвала, нiжно, хоч мовби й злегка насмiшкувато:

– Бувайте, Са-ашко, котрий Шу-урко-о…

І зникла.