Ваші пальці пахнуть ладаном

До нас у село Заiчинцi, що на славнiй Полтавщинi, у тi роки, невдовзi по закiнченню Другоi свiтовоi, кiно привозили раз чи двiчi на мiсяць круторогими волами (тодi ще навiть воли були!). З автотранспортом у селах у той час було сутужно: якщо мав колгосп машину-другу, це ще й добре. Два кастрованi бики, як не вельми поштиво називають волiв, бо це ж не окрема порода, неквапливо ремигаючи, флегматичнi й лiнивi (а втiм, куди iм, кастрованим, спiшити?) одного дня входили в село, тягнучи воза, на якому сидiли кiномеханiк та його помiчник, виднiлися ящики з проекцiйним апаратом та коробками зi стрiчками кiно, та ще стояв маленький двигунець – на тодiшньому сленгу «движок», що, працюючи на бензинi, через динамомашину подавав для проекцiйного апарата необхiдний струм – село не було у тi роки електрифiкованим…

Воли тягнули воза до клубу – ним правила колишня хата репресованого у 1937 роцi сiльського попа (тодi ж зруйнували в нашому селi й прадавню церкву, де вiнчалося i вiдспiвувалося не одне поколiння моiх землякiв).

Перегородки з довгоi хати були викинутi, рядами закопали стовпцi, а до них прибили неструганi обаполи, що правили за сидiння, де ми з нетерпiнням i всiдалися в очiкуваннi кiна… Якщо, звичайно, мали копiйчину, щоб купити вхiднi квитки…

І доки воли, ремигаючи, пленталися до клубу (вони вже знали до нього дорогу), село облiтала звiстка: кiно привезли, i увечерi «будуть показувати…»

Сьогоднi увечерi буде КІНО!!!

Увечерi моi односельцi – i я з ними, – малi й старi, вiд першокласникiв до стареньких бабусь, якi, позапинавшись барвистими святковими хустками та опираючись на цiпочки, простували до клубу… Кiно дивитися.

А далi процитую кiлька абзацiв iз автобiографiчноi трилогii «Веселий смуток мiй» (Киiв, 2007):

«Кiно у тi часи було чи не найбiльшою радiстю в селi, хоч крутили в основному або старi довоеннi фiльми, або здебiльшого трофейнi, взятi Радянською армiею у нiмцiв у якостi трофея – так завжди писалося в перших кадрах.

Траплялися й застарiлi, ще нiмi стрiчки – текст писався в кадрi, а героi тiльки розкривали рота. Та ще за кадром грала музика. Нiмi фiльми крутили безплатно – влiтку на бiлiй стiнi крамницi в центрi села, а глядачi сидiли на травi. Але такi дурнички – хоч i нiме кiно, але ж за спасибi! – траплялися рiдко. Розваг у селi не було нiяких. Глушина, наче край свiту.