Ваші пальці пахнуть ладаном

Свят-вечiр!!!

Вечiр той сприймала за ласкавого дiдуся з бiлою бородою, схожого на Миколая-угодника. З батьком декламувала рядки з «Енеiди» Котляревського про страви украiнськi:

Тут iли рiзнii потрави,

І все з полив’яних мисок,

І самi гарниi приправи

З нових кленових тарiлок;

Свинячу голову до хрiну

І локшину на перемiну,

Потiм з пiдливою iндик;

На закуску кулiш i кашу,

Лемiшку, зубцi, путрю, квашу,

Із квасом медовий шулик.

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирiвець,

Горiлку просту i калганку,

Куривсь для духу яловець…

Росло материне i батькове сонечко тихою, мрiйливою дитиною – здебiльшого ii й чути не було.

Гралася з ляльками, що iх батько частенько приносив додому. А граючись у кутку, гомонiла з ними, як iз живими iстотами (а втiм, вони були для неi живими, тiльки й того, що не вмiли розмовляти) – всi ляльки були, звичайно ж, ii донечками-янголятками, а вона була iм мамою.

Товариство ляльок – то був ii свiт, у який вона нiкого стороннього не пускала, свiт, у якому тiльки вона була господинею i повелителькою, на кшталт королеви з казкового королiвства.

Змалечку Вiруся були невгамовною цокотухою-щебетухою (мама ласкаво називала ii цокотушечкою), ii дзвiнкий тоненький голосок iз срiбними переливами не вмовкав i на мить – зранку й до вечора, зранку й до вечора… Бо зранку й до вечора вона була зайнята своiми, тiльки iй вiдомими i для неi важливими справами, тож нiколи не сидiла, а все, як казала ii нянька, «товклася».

(«І в кого воно таке вдалося? Швидке й непосидюче – як вогонь на сухiй соломi!.. А балакуче, як старе!.. І за день його не перебалакаеш!..»)

Як не гомонiла, то наспiвувала, як не наспiвувала, то гомонiла, але нiколи не мовчала – з усiма, хто ii оточував (чи з тим, що ii оточувало) перемовлялась. З людьми (мати, батько, нянька, сусiди), з хатнiми речами… Пiдходила до столу – розмовляла зi столом, сiдала на стiлець, обзивалася перед тим до стiльця як до живоi iстоти; умивалася – з водою, набравши ii в жменьку, розмовляла, утиралася рушничком, з рушничком гомонiла, до рушничка цокотiла…

У двiр вибiгала – вiталася з кожною квiткою чи билинкою, з сонцем i навiть з вiтром.

Не могла мимо пройти будь-якоi речi, аби не забалакати до неi, не поцiкавитись, як вона… І прислухалася, що вони iй у вiдповiдь говорять. (Була певна, що речi не лише говорять, а й навiть чула iхню мову.