Ваші пальці пахнуть ладаном

)

– Хiба забудеш тi дивнi жiночi лиця, що iх я там зустрiчав – та й не тiльки лиця… Досi менi сниться… І в снах моiх – коли я поринаю в сон хоч на часинку, – бачу свое украiнське дитинство: теплi пiвденнi ночi, садки, що потопають у зеленi (а як вони по веснi квiтнуть, як!), конi, яблука, кукурудза, корови, яких гонять додому з пастiвника, i кожна сама знаходить свою хвiртку… Люблю Украiну! До того ж мое корiння там – звiдти i мати моя, i батько…

Чи кожен з нас – хоч через одного-другого…надцятого! – украiнцiв, – чомусь iз сумом подумалось менi, як слухав його, – здатен отак просто i щасливо-усмiхнено та щемко водночас сказати замрiяно: люблю Украiну?!

Живучи в Украiнi, ми ii мовби й не помiчаемо.

Сприймаемо, як щось дане, те, що само собою розумiеться. Просто як край, у якому нам випало жити. Як якусь адмiнiстративну територiю.

Один мiй знайомий якось, пригадую, вражено розказував:

– Уявляеш? Менi приснилося, що я… Що я живу… в Украiнi!

– Уявляю, – вiдповiв я механiчно, хоч нiчого в ту мить i не втямив…

– Вiщий сон!.

.

– Гм… Чому – вiщий? Що було… такого, коли ти проснувся?

– А те… Виявилось це, коли я проснувся…

– Що – виявилося?

– А те, що я й справдi живу… Уявляеш, справдi живу в Украiнi – це менi моя половина повiдала, як я проснувся… Ось чому кажу: вiщий сон! В Украiнi, виявляеться, я живу. В Украiнi!

Що я повiдаю вам у свiтлi цього, як кажуть, факту з вiщим сном? Моему знайомому ще й повезло – хоч увi снi йому приснилося, що вiн живе не де-небудь, а в Украiнi.

Іншi все життя у нiй живуть, запитай iх, у якiй вони краiнi живуть, то й не згадають одразу…

– Ну… вопше, в Кийовi…

Такi ми… украiнцi. До нас хiба що у снах i доходить… Але щось не дуже нас тягне подивитися на той хутiр. Пригадуете: «Журавлi, бiлi хатки з солом’яними дахами, глиняна долiвка з домотканими дорiжками, рушники…»

А на них червонi пiвнi пiють…

Дивнi лиця чорнооких, чорнобрових украiнок, теплi пiвденнi ночi, садки, що потопають у зеленi…

І корови, якi повертаються у село надвечiр, i кожна з яких знаходить свою хвiртку i заходить у свiй двiр…

І треба ж так збiгтися, що саме того року, як Левченки переiхали до Москви, в далекому вiд Полтави Парижi вiдбулася прем’ера того дива, що згодом буде названо на французький лад – синематографом i який розпочне нову еру – еру кiно.

Жив-був у Парижi в 1864–1948 роках дехто (хтось, такий собi, один якийсь, рос.