Золота осінь Гетьманщини

От дiйшли вже тi сини зросту – такi парубки стали, що нi здумати, нi згадати, хiба в казцi сказати! Дiйшли лiт – час iм женитися.

Цар порадився з царицею гарненько, покликав синiв та й каже:

– Берiть, – каже, – дiти, сагайдаки срiбнi, накладайте стрiлочки мiднi й пускайте iх у чужi землi далекi: хто до кого влучить у двiр, там тому й молоду брати.

Петро аж завмирав вiд захоплення, тiльки очi, блискучi й виразнi, сяяли.

– От вони повиходили, понатягували луки – та й ну стрiляти.

Старший стрельнув – загула стрiла попiд небесами та й упала аж в iншому царствi, у царя тамтешнього в садочку. Царiвна на той час проходжувалась, пiдняла стрiлу, любуеться. Прийшла до батька, хвалиться:

– Яку я, таточку, гарну стрiлу знайшла!

– Не вiддавай же, – каже цар, – ii нiкому, тiльки вiддай тому, хто тебе за дружину вiзьме!

Коли так: за якимсь там часом i приiздить старший царевич, бабця називала його царенком, просить у неi стрiлу.

– Не дам, – каже царiвна, – цiеi стрiли нiкому, тiльки вiддам тому, хто мене за дружину вiзьме!

– Я, – каже царенко, – тебе вiзьму.

Ну i взяв вiн царiвну за дружину.

Далi бабця розповiдала – як спiвала, – що середульший царенко пустив стрiлу пiд хмари, вище вiд лiсу та й упала вона у князiвський двiр.

Середульший царенко женився на князiвнi, – радий аж!..

А ось найменший царенко – звали його Іван-царевич, як стрiльне – загула стрiла нi високо, нi низько – вище хат та й упала нi далеко, нi близько – коло села в болотi.

На купинi сидiла жаба. І так сказала Івану-царенку, як вiн до неi приiхав:

– Не дам я нiкому цiеi стрiли, тiльки вiддам тому, хто мене за дружину вiзьме!..

За законами жанру Іван-царенко – дiватися нiкуди – ледь не плаче: «Як-таки так, зелену жабу за дружину брати…»

Прийшов додому, старший та середульший хвастають, що один з них знайшов царiвну, другий князiвну, а третiй… А третiй аж плаче:

– Я, – каже, – зелену жабу знайшов у болотi… Чи вона менi рiвня?

– Бери, – каже цар, – така вже, видно, в тебе доля!

– І вiн, дурень, женився на зеленiй жабi? – аж бризкаючи слиною, обурливо кричав Петро, коли слухав няньчину казочку.

– Дак вона ж виявиться такою гарною царiвною, що нi пером списати, нi словом сказати!

– Так то ж у казцi, – трохи охолонув Петро, – а в життi… Нi, нi, в болото я стрiли, як надiйде менi час женитись, пускати не буду.