Золота осінь Гетьманщини

Надвечiр вiн запросив до коляски iмператрицю Катерину – яка навiть аж зрадiла, що нарештi прогуляеться з любим чоловiком – i повiз ii на Троiцьку площу, де на високiй тичинi стирчала голова страченого Вiллiма Монса…

– Ну, як, дорогуша, Катеринушка? Правда перед нами, – кинув на тичину з головою Монса, – картина, гiдна пензля найзнаменитiших художникiв.

Катерина без крихти бодай нiяковостi, безтурботно-безжурно, але вiддано дивлячись в очi коханому чоловiку, не без обурення зауважила:

– Як сумно, що серед двiрцевих стiльки зiпсованостi…

І кивнула при цих словах на високу тичину, на якiй стирчала голова ii ще вчора найдорожчого коханця…

– Шкода, що в цього… цього Монса, голова всього лише одна, – зiтхнув цар.

 – Вiдтяли ii – i всi задоволення скiнчилися. А були б двi голови, ми продовжили б задоволення, iх вiдрубаючи. Одне втiшно, – по хвилi додав, – зiпсованих, як ти зволила висловитись, на Русi завжди вистачало i вистачатиме.

Наступного дня, коли вже всi надивилися на голову Монса на високiй тичинi та сам цар натiшився тим видовиськом, вiн велiв зняти голову коханця своеi жони-царицi, опустити ii в банку зi спиртом (у тiй банцi голова Вiллiма Монса виглядала, як «жива», тiльки й того, що не моргала), i розпорядився посудину з головою Монса у спиртi поставити в покоях дружини – вочевидь, для кращоi пам’ятi.

Щоб цариця Катерина бiльше не забувала свого коханця, а вдень i вночi могла ним милуватися…

Ось тодi вперше цариця Катерина занепокоiлась, у душi в неi щось закрижанiло, i вона подумала, знаючи добре характер Петра, що це так не скiнчиться.

Петро на цьому не зупиниться, якщо велiв занести в ii покоi банку з головою ii коханця (але що ще вiн задумав, тиран жорстокий?), чи не готуе вiн i iй таку саму долю, як бiдному Вiллiму Монсу?

Що цар задумав – зосталося невiдомим. Із тiеi причини, що жити йому тодi залишалося всього лише два мiсяцi та дванадцять днiв…

Ідилiя – близьке до природи, мирне, безтурботне щасливе життя.

Принаймнi так за словниками.

Таким воно принаймнi особисте – було i в царя Петра – на його тодiшне переконання.

І ось настав день iкс i…

І вона, Ідилiя, зникла в один день, чорний для Петра, коли вiн дiзнався, що його кохана, яку вiн навiть проголосив жоною-царицею та раптом…

Раптом зрадила його. Зрадила, як наче якась потiпака. І це вона, цариця царства Росiйського i його полум’яна любов.