Золота осінь Гетьманщини

А тому й ти в мене царiвна. Пам’ятай про це i шануй свою неньку рiдненьку, доню моя. Єлизавета i шанувала.

Якось вона пiдгледiла, що матiнка на самотi iнодi плаче, обхопивши руками свою гарну голiвку, бурмотить сама до себе:

– О, горе, горенько менi! Муж Петро не хоче мене бачити i не йде до мене ночувати з ласками-пестощами своiми… О, горе, горенько менi…

І за вiщо така кара менi?…

Єлизавета знала за вiщо – за зраду.

Петро I запiдозрив iмператрицю в подружнiй невiрностi з ii камергером Монсом, то, стративши того Монса, припинив iз жоною навiть говорити, i не з’являвся на ii очi – ще й велiв своiй стражi, щоб та не пускала до нього Катерину, хоч би як вона просилася… iмператриця цим переймалася, не знаючи де приткнутися i завжди, коли вона зраджувала i це ставало вiдомо чоловiковi, то каралася, терзала i проклинала саму себе.

Клялася бiльше не зраджувати супруга, аби вiн лише ii простив. А коли вiн вибачав iй грiхи, оживала, знову квiтла i знову, знайшовши собi коханця, зраджувала законного – наче так i треба було.

Єлизаветi було шкода матерi. Розумiла, що неньки вже не перевиховаеш – яка вдалася, така й до смертi буде. Прохала батька-царя, щоб вiн погодився пообiдати – бодай пообiдати – з Катериною, його нерозлучною подругою впродовж останнiх 20 рокiв. І так просила, так щебетала-лепетала, кидаючись в обiйми батька, що батько-цар не витримав i погодився. Завiтав якось до царицi, щоправда, смурний, i щока в нього часом смикалась, а рот кривився, жахаючи цим i ii, Єлизавету, i царицю Катерину, але пообiдав iз нею та не доiвши, на ходу дожовуючи шматок, пiшов геть, не глянувши на царицю…

І все ж Єлизавета була й тому рада-радiсiнька.

Що батько-цар послухався ii, маленьку свою доню, i пообiдав – бодай i мовчки, – з ненькою-царицею.

Це вже було щось, i Єлизавета безжурно мугикаючи якусь пiсеньку, час од часу вигукувала:

– Ах, ах, як здорово! Ах який я подвиг звершила – царя з царицею помирила. Росiйська iмперiя мае бути менi вдячною. Я зробила те, що не далося нiкому, – царя з царицею помирила.

Щоправда, до миру мiж ними ще було далеко – Петро простить зрадницю лише перед самою своею смертю, та все ж… Це вже був початок iхнього миру. І для Єлизавети це була перша перемога, здобута нею в життi, тож вона захоплено й вигукувала:

– Ах, ах, як здорово, що я помирила царя з царицею!..

У рiк смертi Петра I Єлизаветi виповнилося шiстнадцять. Юна, тоненька, струнка i вельми гарненька дiвчинка, що ii батько ласкаво називав Лiзеткою.