Старший боярин (збірник)

Але коли я про це думаю, то роблюся просто дурний, бо не знаю вас. А кожну картину, що вiд нашого знайомства постала, i думку, яку ця картина викликала i викликае, потрiбно з'ясувати й таким чином звикнути до неi. Бо ми живi люди, бо, менi здаеться, що ми шукаемо самi себе. А цей свiт, що ми бачимо i в якiм ми нiби е центром, цього всього, що я говорю, не потребуе виправдувати нi перед ким. Хiба полю чи сонцю не байдуже, коли кiбецьген, аж той, що летить з шумом попiд лiсом, дожене i пошматуе на першiм деревi жайворонка? Чи оцi хлiба, що понад межею, i тi картоплi, що ми поминули, хiба потребують чи вимагають з'ясування причини iх буття на свiтi? І я, бувши залежний вiд загального стану природи, вiд ii стихiйноi невблаганностi, не знаю, як i почати наперекiр панiвному настрою з вами з'ясовну i зараз потрiбну менi розмову.

Дiвчина мовчала, i Гордiй зрозумiв, що вона нiчого не збагнула з його промови, i йому стало нiби аж приемно вiд цього висновку.

Із самовпевненiстю рiшив, що вона слухае, як шалено б'еться його молодецьке серце. І скосив очi в ii бiк та й помiтив на високих грудях, на тiм мiсцi, де чiпляють брошки, червоний польовий мак. «У неi, мабуть, теж серце неспокiйно б'еться», – подумав. І побачив ще, що одно пасмо кiс, вiддiлившися вiд скронi, закривало до половини вухо й щока вiд цього чiткiше окреслювалася. І на нiй коло вуха рiс бiлесенький пушок. Гордiй став хвилюватися, бо це ж вiн у той пушок тодi цiлував, шукаючи нестямно ii вуст.

Вона ж, чи зрозумiвши, чи нi, що твориться в його ествi, на все вiдповiдаючи, сказала:

– Вiзьмiть вiжки!

І, повернувшися до нього, простягла з вiжками руки. А Лундик, неначе ждучи на той рух, нез'ясовано дико вхопив ii попiд руками i придавив до своiх губiв ii пiдборiддя. Бо панна Варка з усiеi сили рвонулася вiд обiймiв i пiдставила не те, що кинуло його на неi.

Вiжки безладно посунулися по щитку.

Конi, вiдчувши волю, рушили з копита межею в степ. І вiжки попiд колесами потяглися по землi.

А небо над землею, повне пташок, таке прозоре й високе, що жодним вудлищем з найвищоi тополi нiхто не досяг би, i поле на землi з пшеницями та житами саме у красуваннi, i межi, зарошенi шпоришем, косариками, молочаем, безсмертником, i чепчиком, i звiробоем, були такi спокiйнi i несхвильованi.