Старший боярин (збірник)

І все було пройняте лiтнiм польовим леготом, який нiби дихав, а не шептав: люби й не торкайся, дивися i не думай, i попливеш аж туди, за зеленi могили, та кiбцi, та лiс, попливеш на хвилях щастя, якi йдуть з глибини полiв верхами хлiбiв, аби кинути мудрого за далекий обрiй у степове безмежжя супокою, де думки прозорi i серце б'еться так само супокiйно й тепло, як i прекрасне червневе сонце мiж небом i хлiбами. Все, все було блаженно доброзичливе i людському серцю, й людськiй думцi, тiльки бричка, що летiла межею помiж хлiбами з двома запряженими велетенськими бiлими кiньми, везла дикий неспокiй, дику та бездумну боротьбу.

І випростала панна Варка праву руку, i зо всiеi сили, на яку в ту мить була здатна, штульнула Гордiя товщим кiнцем пужална[27 - Пужално – кнутовище (заст).] iз свого батога, який висiв у неi з руки на петельцi. Штульнула в губи, i вiн ii пустив. Вона скочила з брички й впала в жито. Потiм, схопившися, вибiгла на межу i рушила бiгти до Тернiвки, поправляючи на головi брилик.

А конi гналися до лiсу. Гордiй, замазаний кров'ю, що текла з розбитоi губи на пiдборiддя, i тримаючися однiею рукою за спинку брички, а другою за сидiння, дивився якусь мить услiд паннi Варцi.

А далi, нiби остаточно втративши глузд, i собi плигнув з брички, яка летiла у повний кiнський скiк. Плигнув i якраз попав ногою у вiжки, що тяглися коло колiс, ще й досi не потрапивши уплутатися в них. Конi, протягши парубка межею, а потiм житом метрiв з десять, оббiгли коло його кружка i стали в пашнi, гатячи мокрими боками i смикаючи зубами i колоски, i вiжки, зачепленi за людськi ноги.

Цю нагоду Гордiй використав в одну мить. Розмотав ноги i, вставши з землi та натягаючи до себе вiжки, якi не були на диво кiньми зашлапанi[28 - Зашлапанi – заляпанi чимось, затоптанi (розм).], та йдучи обережно, аби не налякати тварин, спинився за бричкою.

І, держачи одною рукою вiжки, оглянув себе. Весь бiк був у землi i зелений вiд розчавленоi та порваноi трави.

Але, хоч стегно й болiло, шкура не була здерта i сорочка навiть не висмикнулася iз штанiв!

– Оце так штука! Оце втяв!.. Оце тобi вiзита пiсля закiнчення науки i посада вчительська! – вирвалося у хлопця вголос. – Але якби я не плигнув, то конi увiгналися б або в якусь кручу, або добiгли б до лiса i однаково покалiчилися б.

Так, розважаючися думкою, вiн добре почував, що плигнув з брички через тi мотиви, якi чогось не зриваються словами з язика.