Старший боярин (збірник)

]! Чого ти, собача душе, – звернувся вiн вже до писаря, – того одноокого справляеш кожного Божого дня за мною сочити i не даеш менi нi хвилини супокою? Куди не пiду, де не дихну, там i одноокий. Де стану за хату, де ляжу в холодок, там пекельноi душi око, вже й обнюхуе тебе з усiх бокiв.

І схопився iз свого мiсця i Петро Пахомович. І заговорив теж до всього зiбраного товариства:

– Ви бачите, що вiн крутить, неначе лис, аби не стати перед совiстю до невблаганного единого висновку. Вiн не хоче або, може, боiться сказати правду, правду перед всiма: хто його навчив, якщо вiн не за своiм бажанням зробив заперечення статуту?

– Хто навчив? Мати, батько, дiд, народ, ви.

Як тих звуть, що обманюють? Брехуни i шахраi. Як тих звуть, що крадуть i вiднiмають? Злодii! Яка найкраща нагорода брехунам, шахраям i злодiям? Тюрма! То як я мiг раяти людям, аби вони чiпляли собi в хатах портрети арештантiв? І тому, коли мене питали, а вiд кого ж це грошi, то я казав: Бозя дала.

– Ви бачите i чуете, яке вiн гадюче жало висолопив? І дух наш труiть i смiеться з нього! – не почуваючи себе вiд хвилювання, заговорив пан писар.

 – То, по-твоему, i Шевченко арештант?

– Арештант.

– І ми всi арештанти?

– Арештанти, хоч i грабуете арештантiв.

– Ах ти ж риштантюго над риштантюгами! Ах ти ж риляка невмивана!

Але не довелося скiнчити думку пановi Петровi Пахомовичевi, бо Мелета Сверделець згрiб його через стiл лiвою рукою ззаду за комiр i, вирвавши його всього з-за столу разом з паперами, правою пiддав йому пiд живiт.

І, тримаючи вже над собою, винiс його одним духом насеред землянки i тут гримнув ним об землю так, що аж хата загула, неначе в сусiдському селi упав з дзвiницi найтяжчий дзвiн. Але це явище, якого всi, здаеться, ждали з завмиранням серця, так не вразило глядачiв, як те, що пан Пiдотаманчий просто блискавично опинився поруч з Мелетою i всадив йому в бiк кавказький колодач.

– Ох! – зарiв, як скотина у свiй смертний час, i впав поруч з Петром Пахомовичем Мелета Сверделець.

І коли пан Пiдотаманчий витирав нiж об полу його чемерки, то одноокий запобiгливо говорив:

– Вiн, правду кажучи, знюхався з Пронем недавно, але продав наш курiнь, напевно, вже давно. І, видно, ждали вiдповiдного часу, аби нас накрити, неначе курчат, решетом.

– Що ж? Дiждеться i Пронь вiдповiдного часу, – сказав Пiдотаманчий, нагнувшися над Петром Пахомовичем i повертаючи йому догори голову, бо вiн лежав ниць. З носа i з лiвого вуха текла кров.