Тигролови

Нiхто тiльки не замислився над тим, як той «iзменнiк», той патрiарх каторжанський так мiцно i так широко проторував шлях на Сибiр для всiх своiх онукiв i правнукiв i тим воiстину заслуговуе на пам’ятник десь тут, серед цих голих кряжiв, серед цих забайкальських пустель…

У вiкнах миготiв, обертаючись, понурий ландшафт, перерiзаний пасмами скелястих гiр. Вiн пропливав обабiч експресу, вiдстрашуючи своею жаскою iсторичною репутацiею.

І ось… Нiби зумисна iлюстрацiя до професоровоi iсторичноi екскурсii, нiби марево, викликане ним з небуття, з’явився додаток до того ландшафту…

Либонь, вони встали з-пiд землi – цiлi тi поколiння каторжникiв, армii iх!.

. Вони вишикувалися обабiч колii, вздовж насипу безконечною хмарою i стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки… По колiна у водi i в болотi… У ровах i ямах…

– Ребята!!! Сматрi!!! Бамлаг!!!

Все кинулося до вiкон.

Боже ж мiй!.. Так ось вони!! Справжнi, реальнi, невигаданi i – незчислимi. Як розгадка болючоi i жаскоi таемницi.

Як сама таемниця, на яку страшно було дивитись…

А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою – вимученi, виснаженi… В химерних i страшних бамлагiвських одностроях: в ганчiр’яних шапочках-ушанках i в такiм лахмiттi, що здавалося, нiби iх рвали всi собаки всього свiту i трiпали всi сибiрськi й транссибiрськi вiтри та буревii.

Стояли i дивились… Проводжали експрес – мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого свiту…

Неголенi… Забрьоханi… З хворобливо запаленими очима… Безконечнi лави людей, списаних геть з життевого реестру, обтиканi патрулями з рушницями i псами…

Однi махали руками.

Іншi дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки вiн пройде…

І не було iм кiнця, i не було iм краю…

Прокладали шлях, прокладали нову магiстраль, вимощуючи ii своею розпукою, гатили собою прiрви, й баюри, й провалля… А тепер ось стояли як на парадi. Полтавцi… Чернiгiвцi… Херсонцi… Кубанцi… Нащадки Многогрiшного i нащадки того Аввакума вiльнодумного… Каторжники.

Тi, що про них потiм будуть розповiдати легенди й спiвати тягучi, понурi пiснi, такi тягучi, як забайкальськi вiтри узимку…

З вiкон експресу нагло починають летiти речi… Спершу вiд паротяга – як сигнал – кiлька пачок махорки. А потiм, мов на команду, з усiх вiкон полетiли: цигарки… плитки шоколаду… цитрини, черевики, шматки хлiба, пакунки, завиненi в папiр… – цiла веремiя найрiзноманiтнiших речей.