Тигролови

Тюбетейка зблiдла, витяглась у струнку:

– Наказано звiльнить… Єсть звiльнить! Єсть подати рапорт начальству! – i повернувся до мiсця баталii. Там вони вiдiйшли втрьох набiк, дивились папери, матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав iх понурою, босяцькою лайкою крiзь зуби. Йому повернули пiстоль i обiрваний пас. Обидвi тюбетейки швиденько вислизнули.

– Йолопи!.. – бурмотiв френч, чiпляючи знову пiстоля ззаду i застiбуючи пас. – Ідiоти!.. Не вмiють чисто «работать». Балбеси!.. – І, нi на кого не дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть.

Приголомшене товариство якийсь час сидiло мовчки, протверезiвши вiд такоi несподiванки. Дивилися один на одного. Довго не могли прийти до пам’ятi.

– Анум, хлопцi, – це «професор» нарештi, – може, i у вас там у всiх ззаду по ордеру? Анум лишень…

Жарт не вдався. Було нiяково. Пробували ще жартувати, пробували вернути колишнiй прекрасний гумор, отой недавнiй безжурний настрiй, що його так нагло знесло геть. Але нiчого з того не виходило.

«По ордеровi», правда, у них бiльше нi в кого не було, але не було й певностi, що пiсля всього тут можна й далi так безпечно гуляти та точити теревенi. «Свiт настав! От свiт, трам-трам-тарарам!!»

Мов на команду, хлопцi звелись, – чотири бравих гульвiси, чотири синьооких пройдисвiти, кремезнi, ви-гартованi вiтрами, негодами та мандрами, злютованi короткою, але мiцною дружбою, що на неi нагло так хтось замiрився; чотири товаришi – шукачi пригод, незнаних краiн i лiпшоi долi!

Налили по повнiй склянцi горiлки.

Пiднесли склянки урочисто. Подивилися один на одного з одвертим усмiхом – просто у вiчi, – i випили за одним духом. Розплатилися з кельнером i розiйшлись.

……………………………………

У салон-вагонi залишився сам майор. Вiн ще довго сидiв i пив уже не бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скронi i нiяк не мiг загальмувати навали тривожних спогадiв, що враз завирували в ньому, зв’язанi з тим проклятим iменем… Це ж той диявол…

Це ж той, що вiн з ним не годен був дати ради i що стоятиме йому увiччю все життя, либонь.

…Вiн пригадуе ту виняткову епопею перед двома роками – епопею веденого ним слiдства над одним бортмеханiком та авiаконструктором, приятелем лiтуна Чухновського, – над тим зоологiчним нацiоналiстом, над тим дияволом в образi людини.

Брр… Тii очi з кривавими росинками на вiях, – вони стоятимуть перед ним вiчно…

Що вiн з ним не робив!.. Вiн йому виламував ребра в скаженiй лютi.