Тигролови

Вiн йому повивертав суглоби… Вiн уже домагався не зiзнань, нi, вiн добивався, щоб той чорт хоч заскавчав i почав ридати та благати його, як то роблять всi… Авжеж! Дивиться виряченими очима – i тiльки. Як каменюка. Спершу зухвало i скажено вiдбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому – слiдчому, а потiм лише хекав крiзь зуби i мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо… Його вже носили на ряднi, бо негоден був ходити…

Вiн уже конав – але нi пари з уст.

А тi очi, очi!..

Вони йому отруiли спокiй i сон, вони йому отруiли, далебi, все життя.

З краплинами кровi на вiях, вони горять на смертельно-блiдому обличчi хворобливим вогнем невимовленоi, безмежноi, тваринячоi зненавистi i дивляться просто в саму душу, пломенiють не клiпаючи… Розп’яли б! Роздерли б!

У-у, прокляття!.. Оката гримуча змiя!!! Вiн бив межи тi очi, намагаючись iх геть повибивати. Вiн уже хотiв був iх повиштрикувати, та не подужав сам, бо той диявол мав голiафську силу, навiть пiдпливлий кров’ю, навiть в ряднi ношений.

Перше вони могли повалити його лише вчотирьох, але виштрикувати очi при свiдках… Та й не вистачало в нього на те нервiв. Нi таки! Треба було iх повиштрикувати! Бо ось так дивитимуться все життя… Дивитимуться…

Це ж вiн сказав був напочатку:

«Я тебе переслiдуватиму все твое життя. І всi ми, що тут пройшли… Ми тебе переслiдуватимемо все життя i проводжатимемо тебе до могили, – тисячi нас замучених, закатованих…

Ти лягатимеш спати – i не зможеш заснути: ми кричатимемо й ревтимемо отак…

Ти матимеш коханку – i не матимеш з нею щастя: ти ii цiлуватимеш, як злодiй, i не здiбний будеш нею оволодiти, – ми кричатимемо, й ревтимемо, i скавулiтимемо…

Ти голубитимеш дружину – i раптом будеш схоплюватися, як божевiльний, вiд нашого лементу…

Ти матимеш дiти, але не матимеш радостi, – з дитячих очей дивитимемось ми.

Дивитимусь Я! І ти втiкатимеш од них геть… І нiде ти вiд нас не втечеш…

Ти зустрiчатимеш немовля свое, що з’являтиметься на свiт, а ми кричатимемо, кричатимемо…»

«Диявол! Чаклун!.

. Сволоч!..» Майор рипiв зубами. Може, вiд зайвого хмелю, а може, вiд нервового тремтiння, що йшло, як мороз, поза шкiрою. То знайоме йому, вiдколи вiн попсував собi нерви на тiй роботi… Наливав коньяк тремтячою рукою i жлуктав. А асоцiацii напирали, як вода крiзь прорвану греблю.

…Наврочив диявол! Пiсля того мовби наврочив. Вiн пригадуе тi задушливi безсоннi ночi, що тiльки йому одному вiдомi.