Тигролови

І маячiння в них… Це в нього, що мав нерви, як мотузки, – i маячiння… Вiн боявся, нарештi, сам спати – й одружився. А одружившись, утiкав геть на люди, боявся ночувати вдома…

А особливо, як той манiяк утiк з божевiльнi, куди його було запроторено внаслiдок доконаного над ним слiдства. Не дочекався й трибуналу – збожеволiв; i то було приемно – то був би кiнець. І вiн, майор (а тодiшнiй слiдчий), мав би собi спокiй: з божевiльнi-бо е лише один вихiд – у могилу.

Так нi – втiк! Той манiяк втiк!.. Вiн був зовсiм не божевiльний.

Потiм його спiймано. І знову вiн – майор уже – вiв слiдство; сам напросився. Хоч i був уже великим начальником, але цю справу взяв сам до своiх рук, бо вiдчував, що поки той житиме на свiтi, вiн не матиме спокою. Тож мусiв довести його до точки. І от – трибунал приварив!.. Нарештi приварив, припечатав!! Здавалось, тепер уже крапка.

І на тобi – маеш!.. Це ж вiн утiк десь тут, де i його доля кидае…

Майор наливав i пив, i повертався думками знову i знову до тих перших днiв знайомства з цим манiяком… В головi, i без того захмелiлiй, гуло, а з чарки – з чарки на нього позирало вже не червоне бордо i не коньяк…

Раз йому здалось, що то кров.

Вiн вилив ii геть за вiкно i поставив чарку. Дивився в неi, мовби в очi. В очi, що, загораючись все бiльше, наближались до нього з краплинками кровi на вiях… Запаленi страшною, невгасимою, нелюдською ненавистю… Очi замордованоi, розчавленоi, але не переможеноi жертви…

Майор трутив стiл i звiвся, похитуючись.

– Рахунок!!

……………………………………

Експрес мчав i мчав.

М’яко погойдуючись, вiз екзальтованих шукачiв щастя, вiз нетерплячих своiх пасажирiв туди, в невiдомий, але недалекий вже, омрiяний край, – в царство Дерсу-Узала i Амба.

Десь в те дивне золоте ельдорадо.

Роздiл третiй

Навзаводи iз смертю

Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африканський пралiс, стояла навколо зачарована. Не шелесне лист, не ворухнеться гiлка. Сорокаметровi кедри, випередивши всiх у змаганнi до сонця, вигнались рудими, голими стовбурами з долiшнього хаосу геть десь пiд небо i заступили його коронами.

Там по них ходило сонце i пливли над ними бiлi хмари. Слiдком за кедрами пнулися велетенськi осики та iншi листатi гiганти, що, бувши нижчi за кедри, творили другий ярус. Потiм височенна лiщина колючого горiха, ялини, де-не-де берiзки, берестина, черемха, перевитi лiанами дикого винограду та в’юнкiв, iшли вгору третiм ярусом. А внизу – в четвертому ярусi – суцiльний хаос.