Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни

– А хiба згiдно зi статусом ти не повинен мати особистого водiя? На крайнiй випадок приiхав би потягом, а мiй водiй зустрiв би тебе на вокзалi.

– Я не люблю потяги i не люблю особистих водiiв. У Парижi ще, куди не йшло, особливо, коли потрiбно переглянути папери шляхом до мiнiстерства. Але в таких замiських поiздках, я вважаю за краще керувати автомобiлем власноруч. Руки й ноги працюють на автоматi, а голова вiдпочивае.

Чоловiки сiли за накритий бiля камiна стiл. Вiдкрилися бiчнi дверi. Кухар у бiлоснiжному вбраннi зайшов до кабiнету, штовхаючи перед собою столик, на якому стояли: порцеляновi супницi, соусники i тарiлки з зеленню.

– Я попросив, щоб нас не турбували, тому пригощайся. Сьогоднi у нас самообслуговування, – граф запрошуючи, зробив рух рукою.

– Чудово. Не можу я звикнути до цих урочистих обiдiв. Як тобi це вдаеться? – пiдтримав його гiсть.

– Потрiбно народитися у шляхетнiй родинi i тодi ти швидко до цього звикаеш, – посмiхнувся Крiстiан, пригубивши вино.

– Вкрай неприемна звiстка мiй друже…

Вiардо теж пригубив вино й вiдкривши супницю запустив до неi ополоник. Налив собi в тарiлку порцiю ароматного рибного супу та стурбовано глянув на спiврозмовника.

– Соромно казати, але треба. Зi спецсховища штаб-квартири кримiнальноi полiцii викрадено стилети. Тi два, що за рiшенням суду визнанi власнiстю вашоi родини i якi ти не спромiгся забрати.

– Ось, як? – Крiстiан здивовано глянув на комiсара.

– Саме так, уяви собi.

– А ти знаеш Мартiне, я, навiть радий. З цими стилетами в моiй пам'ятi пов'язанi тiльки однi сумнi спогади. Смерть батька, загибель старого антиквара, мое ув’язнення. Потiм цi жахливi вбивства. Спроба Фiлiпа пiдiрвати нашу з Жозефiною яхту. Напевно, тому я й не змiг змусити себе поiхати та забрати цi клятi стилети.

– Доручив би це адвокату. Продали б стилети на аукцiонi, а грошi передав би в якийсь фонд допомоги онкохворим, – знизав плечима Вiардо.

– Ти знаеш, про це я якось, навiть i не здогадався. Менi просто було неприемно iх не те що бачити, а навiть згадувати. Шкода, що ти ранiше не пiдказав менi цю iдею.

– Нiчого. Коли ми iх знайдемо, я тобi нагадаю.

– Не маю жодних сумнiвiв. А, як це сталося? Досить дивна подiя. Яке нахабство.

– Згоден. Напрочуд дивний i зухвалий злочин. Пограбування сховища скоiли вдень.