Мер сидить на смерті

І зараз, коли Домовина мав прийняти вкрай важливi рiшення, присутнiсть мера його неймовiрно дратувала…

– Іди додому!.. Йди геть!.. – навiював привид меровi. Але той не зважав. Сидiв у крiслi, як прилиплий до каструлi вареник…

І що мав робити головний привид?.. Змiеборець тут бiльшою мiрою господар – бо мае тiло…

Домовина вирiшив заспокоiтися i займатися своiми справами… Вийняв пляшечку парфумiв, оббризкав весь кабiнет. Щоб духом мера не смердiло.

Нестерпний Змiеборець повiдчиняв вiкна. Хоч надворi стояла застуджена весна.

Вiтряна, слизька i розхристана… Точнiсiнько як настрiй у головного привида Домовини…

7

Лев стояв на площi Ринок перед ратушею i пильнував велику стрiлку старезного мiського годинника. Коли вона перескочила на одинадцяту – увiйшов у будiвлю. Охоронець його не займав, бо звик до вештання туристiв, якi прагнули потрапити на оглядовий майданчик на ратушi, щоб подивитися на нiчне мiсто.

Приймальня мера була порожньою. На стiнi пульсував годинник – далеко не такий, як на будiвлi.

Сучасний. Без життя. На батарейках.

– Заходьте, Леве Львовичу, – заговорила приймальня голосом мера. З якогось прихованого динамiка, здогадався Безрукий.

Кабiнет мiського голови ввечерi здавався зовсiм iншим. Похмурим i чужим.

– Я тут… – мовив Лев. Наче прагнув, щоб Юрiй Данилович звернув на нього увагу. Бо погляд мера був десь далеко, за тридев’ять земель.

– Це добре, пане Леве… Дуже добре… А ось я такоi впевненостi щодо себе не маю…

Довгих декiлька хвилин чоловiки дивилися один на одного, нiби шукали якогось iншого зв’язку, крiм очей… Не знайшли.

Тодi мер почав:

– Я вам розповiм дещо… Це, в основному, дивнi збiги, що переслiдують мене останнiй тиждень… Гм… І ще дещо. – Сумнiви вискочили на його обличчi, натягнули канат i почали перетягувати: хто – кого? – Але все по порядку… Тодi ви зрозумiете, чому я казав вам, що здурiв… І пересвiдчитеся, що я з вас не кепкував… – Мер запросив гостя сiсти. Як i обiцяв, почав готувати каву.

Їi запах трохи перебивав холодну моторошнiсть, що витала в кабiнетi.

– Так… – Безрукому наче заклинило язика. Мiзки буксували, як старий комп’ютер.

Мер чекав, що вчений ще докине кiлька слiв. А коли збагнув, що чекання марне, заговорив сам. Був схвильований i цього не приховував.

Юрiй Змiеборець детально розповiв сон, в якому у нього намагалися викрасти душу i ледь не втопили… Розказав про розпатлану жiнку, що попередила його «про сидiння на смертi».