Мер сидить на смерті

Марi вже давно так не тiшилась. У неi аж сльози виступили зi смiху.

– Перестаньте! – благала. – Давайте до справи. Бо я не витримаю. І Ганнуся вдома з панi Стефою.

Безрукий вийняв з кишенi шкарпетку, зi шкарпетки – клаптик паперу.

– Оце все, що я змiг… зафiксувати… – І поклав папiрець перед трьома парами очей на вже прибраний столик. – Сам ще не дивився, – пояснив Борисовi.

Жарти випарувались. Борис з неперевершеного балакуна вмить умiв перевтiлюватися у досвiдченого дослiдника. Вiн свердлив дивний текст, як хробак проточуе вихiд на волю.

Чоло його було зморщене, як у столiтнього дiдугана. Марi бiльше дивилася на вундеркiнда, анiж на незрозумiле послання, поспiхом зафiксоване Левом.

– Я це писав, але я нiчого не розумiю, – скрушно зiзнався Безрукий. Марi своiм пальчиком, притуленим до губ, попросила чоловiка помовчати.

– Леве Львовичу, у вас помирае видатний вчений! – випалив шокований Борис.

– Я взагалi-то… вчений… – промимрив ображений Лев.

– О, перепрошую… Я мав на увазi – справжнiй.

А не якийсь там кабiнетний, паперовий… Так от: послання дiйсно iнтригуе… Такого хвороблива уява не придумае… Зараз я вам тут його на серветцi розшифрую…

– У мене е блокнот. І ручка… – заметушилася Марi.

– Це змiсту не змiнить. Але буде зручнiше. Погоджуюсь… – Борис акуратним почерком почав писати. Був сама зосередженiсть:

«Коли зберуться всi часи в один,

Затопчуть душу лева кам’яного

Його грiхи, що в мороцi воскреснуть,

І паде мiсто мертве в лiгво змiя…» —

написав вiн.

Дав прочитати Левовi i Марi. Вони нiчого не могли втямити. Текст для них був набором слiв.

– Нуль, – мовив Безрукий. Марi очима пiдтвердила – «нуль».

– Це нормально. Адже таемницi для того й iснують, щоб iх у потi чола розгадували, а не щоб вони лягали перед вами, як вареники на тарiлцi… Слухайте моi мiркування… Прiзвище нашого мера – Юрiй Змiеборець. Захисником Львова е Юрiй Змiеборець. Останнi застереження, що мер сидить на смертi, – це натяк, де треба шукати послання.

Лист ката – окрема iсторiя. Пiдказка Левовi Львовичу. Який, до речi, зробив неможливе – вiн дiстав текст послання. Кепкування тут нiякого. Ви – молодець, Леве Львовичу! Такою iнтуiцiею, як у вас, сумнiваюся, що володiють ангели… З програми-мiнiмум ви витиснули все! До крапельки!.. Тепер, коли ми маемо текст старовинного послання, можна ставити запитання. Правильнiше сказати, тепер треба ставити собi завдання. І виконувати iх. Крок за кроком. У мене е iдеi.