Одіссея практиканта

 – То, може, Вiктор i досi вигрiваеться, а я всю нiч отут на асфальтi вигрiвався, бо там зiрвалося, а з вокзалу поперли, бо там, бач, тiльки з квитками можна ночувати… Я, оце думав, дочекаюсь тебе, та й поiдемо самi, а Вiктор, як вигрiеться, то хай наздоганяе… А тут, виявляеться ще з мiлiцiею треба домовлятися… То що ти встиг скоiти?

– Та не переживай ти за вашi вуха, побачите ви iх, – пiдморгнув я Едiку.

– Якi ще вуха? – не зрозумiв Єдiк.

– Ну, прогресивки вашi, хоч, як по-чесному, то слiд було б iх у вас таки вiдiбрати.

А в мiлiцii я у друзiв-землякiв гостював, ще запрошували… Едiк недовiрливо похитав головою.

– Не брешеш?

– Отакоi! Йди, спитай, тут недалечко.

– Ти дивись, який ти, студент, i в мiлiцii вже корешiв встиг завести! Добре, якщо не брешеш. Ну, ходiмо.

– А Вiктор? Може почекаемо ще трохи?

– Та пiшов вiн… Хай тiшиться-вигрiваеться, не маленький, наздожене!

– То ми на автовокзал?

– Нащо? В тебе зайвi грошi? Вчись, студент, може, колись, з тебе люди будуть… Зараз ми доберемось до траси, а там автостопом до Веселинова на шару.

– То чи варто, не бiльш карбованця зекономимо.

– А ти хiба не чув, що копiйка до копiйки – копа вимальовуеться. Ти знаеш скiльки нам за цей мiсяць по Миколаiвщинi наколесити доведеться? Веселиново, Вознесенське, Першотравневе, Арбузинка, Баратовка i знову Миколаiв. Це ж за 250–300 км. набiжить. Добре, якщо ще туди-сюди кататись не доведеться, якщо щось з ладу вийде…

– Так нам же всi цi переiзди-перельоти вже наперед оплатили, – розгубився я.

Едiк звiв очi до лоба i похитав головою.

– Нема про що, студент, з тобою зараз розмовляти. Роби, як я кажу, потiм зрозумiеш, якщо порозумнiшаеш… Запам'ятай, зупинятимемо тiльки вантажiвки, там нормальнi люди, не жлоби, завжди можуть за спасибi пiдкинути, а легковики – то як таксi… Нехай собi себе й везуть…

І от ми вже на трасi. Йдемо-волочимо непiдйомнi сумки, безперервно озираючись i «голосуючи». Нiхто не зупиняеться i Едiк каже, що тут мiсце незручне, бо недалеко перехрестя дорiг i треба йти далi, ще метрiв 200–300… Йдемо вздовж траси, обливаючись потом.

Дiйшли, зупинились, чекаемо, а траса чомусь спорожнiла. То бiгли, ледь не бампер в бампер, а тепер, коли ми вже зайняли потрiбну позицiю – нiкого!

– Вони що, знущаються? Ну, просто, як змовились! – бурмоче Едiк.

І тут, викликавши у нас нервовий смiх, якось поволi, повз нас пройшов рейсовий напiвпорожнiй автобус на Веселинове.