Шлях Богомола. Імператор повені

Тепер Леонтiй дивився йому просто в вiчi. Погляд стратега – прозоро-холодний, вивчаючий – немов тупим баранячим рогом дотискав диякона. Феодор вiдчув незахищенiсть власноi шиi. Шкiра на борлаку напнулась, стала тонкою-тонкою, наче грань помiж вiдчаем i сподiванням. Якась холодна волога – мабуть, пiт переляку – неквапно сповзала нею пiд брудну сорочку. Диякону цей бруд раптом став нестерпним. Вiн на мить здивувався недоречному, несвоечасному обридженню, яке протиснулось мiж колючими стiнами страху. Як не дивно, не страх, а саме це вiдчуття бруду на тiлi виштовхнуло з Феодора плаксивi звуки виправдання.

– Істинно кажу, найсвiтлiший: не закляттями бiсiвськими, а Христовим iменем вивертаю недуги з плотi. – Слова виходили загорнутими у схлипи, куцими, без закiнчень, бо повiтря ледь пролiзало крiзь натягнуте i забите слизом Феодорове горло. – Обмовили, обмовили мене чорноротi заздрiсники, вмiння моi владичним людям поперек життя стали.

– Якi саме вмiння?

– Помiчнi.

– А може, чаклунськi? – Погляд стратега немов випiкав Феодоровi мозок.

– Без того лiкую, – не вiдвiв вiн очей, витримав.

– Чим доведеш?

– Присягну на хрестi.

– Того мало. Я не одного з тих поган бачив, котрi кривдно на хрестi присягали.

– Якщо е тут хворий, iменем Христовим вилiкую його.

– Добре, – кивнув Леонтiй, вiдводячи свiй таранний погляд вiд обличчя допитуваного. – Вiдведiть його до Скавра, нехай полiкуе. А ви будете дивитись, як i що робить. І головне: чи Христовим iменем лiкуе.

– Ведiть мене, ведiть, – хрипнув Феодор.

 – Усе зроблю праведно.

Його знову пiдхопили попiд пахви, пiдвели, потягнули довгим коридором, потiм через посипаний пiском двiр, до дерев’яноi прибудови. Там на сiнi лежав чоловiк в одязi челядника. Його лихоманило, безтямнi очi дивились за межi свiту.

Феодора звiльнили вiд мотузок i сказали: «Лiкуй!»

Диякон зачекав кiлька хвилин, поки вiдновився кровоток у його занiмiлих кiнцiвках, i швидко обмацав хворого. У того були сильний жар i прискорене серцебиття, проте живiт не роздувся, не затвердiв, i кровi на штанах челядника не знайшлось.

Феодор намацав джерело болю у правому боцi пiд ребрами, хворий застогнав. Для певностi диякон умовив одного з воiнiв ножем розчепити зуби челядниковi, оглянув його язик. Той був сухим i вкритим бiлою осугою.

«Кишкова гноячка, – подумки визначив Феодор. – Таке я вже бачив i у книгах читав».[7 - Кишкова гноячка – одна з численних середньовiчних назв апендициту.