Шлях Богомола. Імператор повені

Захiднi лiси виявилися багатими на дичину, але не надто привiтними. Мiсцева люднiсть, хоча й миршава, вмiла робити засiдки та влучно пускати стрiли з дерев. Рiчки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою змiною русел. Здоровеннi хижi ведмедi не боялися навiть залiзноi зброi. Йти до захищених засiками гiрських перевалiв Чоломир не ризикнув. Вiн наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивiтренi пасма яких тягнулися з пiвночi на пiвдень у двох денних переходах вiд схiдних Карпатських вiдрогiв.

Сiра земля бiля тих пагорбiв була не кращого вибору, але пишнi лiси додавали до куцих врожаiв.

У рiк, сонце котрого народилося пiсля нападу Русi на Ромейське царство, в обох родах одночасно досягло шлюбного вiку багато вродливих дiвчат. Серед десяткiв справжнiх красунь було й кiлька таких, про яких казали, що ними не знехтував би анi халiф у Багдадi, анi верховний каган в Ітилi. Про ромейського iмператора мова не йшла лише тому, що той, як вiдали, бажав не жiнок, а кремезних чоловiкiв.

Такого навального пришестя вроди не пам’ятали навiть столiтнi вiдьми. Хлопцi i зрiлi мужi погано спали вiд сподiвань, але могитичiв турбувало iнше. Давня мудрiсть, приступна навiть смердам, нагадувала: найвродливiшi дiвчата визрiвають не для своiх, а для нахабних зайд та завойовникiв. А ще цього рiчного кола збiгало сiм заповiданих рокiв вiд часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищi.

Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що пiсля завiту з Пеком нiхто вже не змiг знайти анi того капища, анi лiсовоi гори, на якому воно стояло.

Сам Волх i влiтку, i зимовоi доби, коли (подейкують знаючi люди) магiя святих дерев згасае, марно шукав у чар-лiсi гору з кам’яним богом i землянкою-божницею. Мiсце не давалося людям, Пек також не озивався у свiжих капищах й не посилав знакiв. Кожного року йому приносили обумовленi жертви, й кожного року бiда оминала плем’я. Плата за мирне життя не здавалась надмiрною. Вiддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних – й навiть рудих та в рясному ластовиннi – юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки. Приймав i зберiгав мир.

Волха, колишнього Лобаса, стали позаочi називати Пекичем.

У сутiнках щедрого на сонце та дощi лiта, коли пiд городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха Пекича до стольноi свiтлицi.