Шлях Богомола. Імператор повені

Не знаходив мiсця рукам своiм, котрi нищили оксамит, лисячу оторочку й кунячий пiдбiй ковпака.

– А все ж таки, – косував вiн на дубову Хорсову подобу, що стояла при вратах божницi, – правильно ми вчинили iз тими дiвками чи нi? Прийняв Заступник жертви?

– Хорс Охоронець радий, – запевнив його Волх, дивлячись на вечiрне сонце, що стояло над захiдним менгiром капища. Воно було червоно-зловiсним, навпiл перекресленим тонкою хмаркою i фарбувало обрiй у кривавi вiдтiнки.

– Щось ти не договорюеш, – зiтхнув Дорош.

 – А я бачив сон. Нiрад мiй цiеi ночi прийшов до мене з лицем почорнiлим i плакав гiрко.

– За незнайденою плоттю своею плакав?

– Про те не згадував. Казав, що погано йому там, що куничi зла наробили i боги тепер не з нами.

– Я вiдмолю. Й богiв умилостивлю.

– А може, офiрувати богам Бiлку, що була Нiраду наложницею? Вона хоча й з чужинок, але молода i солодка тiлом…

– Думай, про що кажеш, – нахмарився Пекич. – Людей за людей не жертвують.

– А якщо я принесу Хорсовi сiм бiлих кiз?

– Трьох достатньо.

– Трьох за челядника дають. За воеводича бiльше треба.

– Не треба.

– А якщо Охоронець образиться? Скаже, що вiдкуповую сина як безрiдного драня?

– Хто тут Волх? Я чи ти? – Пекич повiльно пiдвiвся й твердо оперся на посох. Дорошевi здалось, що божниця раптово змалiла, що турячi черепи на ii стiнах оточили жерця тiсним рогатим колом. Що у тих черепах замешкало темно-пурпурове свiтiння.

– Не гнiвайся, Волше, – пiдвiвся i невтiшний батько.

 – Хочу, щоби все було за правдивим поконом. За заповiтами предкiв.

– Усе так i буде, боярине. Приведеш перед сходом сонця трьох бiлих кiз до могитичiв. Але мають бути iстинно бiлими, без жодноi плями, – жрець зробив паузу. – А ще скажи князевi, щоби вiдiслав до захiдноi застави кмiтливих воiв. У Темнiй дiбровi треба подвоiти варту.

– Про щось провiдав?

– Неспокiйно менi. Убачаю недобрi знамення.

– Скажу, – скупо кивнув Дорош, вийшов за порiг божницi, одягнув i розправив на лисинi зiбганого ковпака.

Зблиснув на вечiрньому променi вишитий стеклярусом знак Матерi Куни.

– Сiрий туман… – бурмотiв на самотi Пекич, вглядаючись у кривавi сутiнки. – Знов отой сiрий туман.

Уперше непроникна сiрiсть зустрiлась йому одинадцять зим тому, Грибного року. Тодi, разом iз небаченим нашестям грибiв, до лiсового краю прийшло небачене Бiлим племенем зло. Нiчне страхотворисько нападало на людей i кiз, випиваючи з них усю кров.