Шлях Богомола. Імператор повені

Як i всi ii родовичi, вона не пiддавала таке знання сумнiву. Його посилали боги-охоронцi, i воно нiколи не зраджувало. А ще вона час вiд часу вiдчувала на собi погляд.

Двiчi вона влаштовувала хитрi засiдки, сподiваючись, що власник отруйних стрижелiв проявить необережнiсть. Лiсова звiрота вiльно нишпорила та полювала навколо ii засiдок, тiльки переслiдувач нiчим не виказав своеi присутностi. Лише вiдчуття чужоi уваги не вiдступало анi на мить. Досконале вмiння маскуватись, котрим володiв невiдомець, ii неабияк тривожило.

З iншого боку, незрима присутнiсть додавала Жаринцi впевненостi. Якщо загадковий стрiлець уже взявся ii рятувати, мiркувала дiвчина, то робитиме це й надалi. Інше ж перебувало у волi богiв.

Зрештою вона змирилась з присутнiстю невiдомця, припинила ховатись i навiть розвела багаття, пiдсмаживши чорноголiвку, впольовану нею на лiсовому озерi. Воно виявилось останньою чистою водою перед неозорими багнищами, фронт яких розповзся на багато денних переходiв iз заходу, вiд ляського краю, до Деревноi землi й примученого хазарами Сходу.

Попервах болотний край об’явив себе запахом. Пiвнiчний вiтер гнав назустрiч Жаринцi хвилi задушливого смороду. Потiм щезли бадьорi й веселi дерева, вступивши мiсце Желевим вербам,[37 - Верба була рослинним атрибутом слов’янськоi богинi скорботи Желi.] осиччю та сiрiй бадильнiй поростi. Пiд ногами зачвакало, а над головою розкрилились пасма рiдкого туману. Сонце за тим серпанком набуло холодного вапнякового кольору. Осiнь запанувала тут на кiлька седмиць ранiше, анiж у Прикарпатських лiсах.

«Вкаляний край», – згадала вона слова батька, який зi своiми воями ходив до пiвнiчного кордону, супроводжуючи княжих вирникiв.[38 - Вирники – збирачi данi.] А ще згадала рiзнi прислiв’я про мочарi та iхнiх мешканцiв. Не смiеться вода з болота, а лише болото з води. Вона завжди думала, що таке кажуть про ницих та заздрiсних насмiшникiв. Але тут, у безлюдних нетрях, iй чувся булькотливий смiх чорноi драгви. Над чим збиткувалося трясовиння – над чистою водою чи, радше, над нею, чужачкою, залишилось невiдомим.

Проте вона знала: в тому зловiсному бульканнi крився пiдступ.

Для ходiння болотом Жаринка виламала собi осикову гичку й сплела з кори мокроступи. Невдовзi вони розлiзлися. А доброi шкiри чоботи набрали води. Лишалося дивуватись болотяним поселенцям, якi зберiгали здоровими ноги, все життя ходячи в личаках. Певно, мiсцевi боги берегли цих нещасних своею волею.