Шлях Богомола. Імператор повені

«Скiльки живу, ще такого не бачив», – похитав головою Волх i собi рушив до капища. Вiн ще раз переконався, що Тiтiру недарма зовуть Змiiвною.

«Їi тепер свято, ii час, – зрозумiв жрець. – Значить, i яснобачення в неi погострiшало. Може, й пiдкаже щось корисне».

Перед тим як рушити далi, передбачливий Пекич вiдчепив вiд пояса маленьку мiдну пляшечку с ясеневим соком, що мав здатнiсть зачаровувати змiй, натер собi ним руки i ноги. При тому вiн проспiвав закляття вiд гадючих укусiв:

Гальця-цепка тарагай,

Вiд стежини колом згай,

Чуро-чуро, колоправ,

Згинь перед стовбучих трав.

Дiд Бобрець тебе iзги,

Згинь на нижнiе луги.

На самому горбi так ряснiло змiями, що до капища важко було пiдiбратись. Усюди панував шерехливий рух. Гадюки, полози, вужi-цепичi та сарпи встеляли землю помiж березами, немов виповзле корiння рушило в мандри. Здавалось, саме повiтря налякано змiiним походом: вiтерцi та протяги повтiкали з горба, дерева завмерли, позникали i птаство, i комашня. А ще двiчi народжений вiдчував якусь прийшлу Силу.

Не лише гади земнi навiдали перед Здвиженням старе капище.

Обережно, щоби бува не наступити на гадину, Пекич прокрокував до божницi, тричi вклонився iдоловi, проказав молитву до Живи, сiмома кам’яними сходинками спустився в землянку й отетерiв вiд побаченого там. На пласкому, широкому як стiл, требищному каменi, просто перед лялею,[42 - Ляля (iнодi – ляляка) – туго оповита вишиваними рушниками «дитяча» подоба богинi.] звивала кiльця величезна змiя.

Товщиною вона перевищувала пересiчну гадюку бiльш нiж утричi. Срiбляста мережка, що нагадувала рунiчнi письмена варягiв, прикрашала бiлу луску небаченого гаспида. Тiтiра сидiла з краечку i дивилась на гостя крiзь примруженi повiки. Немите волосся ii настовбурчилось, косми стирчали, немов променi темноi корони.

– Добридень, Тiтiро, – видавив з себе Волх, не вiдриваючи погляду вiд могутнього змiiного тiла. «Гадюча цариця!» – здогадався вiн.

– І тобi добро, вiдуне, – вiдповiла Змiiвна.

 – Бачиш, до мене на свято неньо завiтали. Сидимо з ненею, про те й про се собi теревенимо. Про тебе, товстого, також згадували.

– Й що ж казала про мене… неня? – Волх усе ще не наважувався переступити порогу божницi.

– Що ти нечемний.

– Через що?

– А навiщо намазався ясеневою витiчкою? – Тiтiра широко розкрила нiздрi, немов принюхуючись. – Пхе, яке бридке… Добре, хоч часником не натерся.

– А що ще казала?

– Катма в тобi iжака, каже.