Шлях Богомола. Імператор повені

Вiдтак вона наче прислухалась до чогось, жерцевi нечутного, прошепотiла:

– Час витiкае, ручай його мiлiе… Йди, товстий вiдуне, йди… Чини свою требу.

– Так що саме чинити маю? Повiдай…

– Йди, йди, тобi неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! – заверещала причинна, пiдстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двiчi народженого.

Бiла змiя зашипiла, розгорнула кiльця.

Пекичу ледь стало витримки не побiгти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись i не творячи вихiдноi молитви, залишив вiн Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло бiля входу й швидким кроком покинув мiсце змiiного собору.

Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розумiння. Вiн раптом згадав, що йшов до Тiтiри питати про сiрий туман i чорних воiв. Хiба ж вони також служителi Богомола?

Двiчi народжений вiдкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.

3.6

Побачивши Макарiя у брамi закинутого городища, Доброслава i Спiрка схопились за зброю. Залишена без пiдтримки руда зi стогоном упала на землю.

Втiкачки з мечами в руках спостерiгали, як до них наближаеться кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахонi, з потемнiлими мiдними бляхами на широкому чересi. Спiрка миттево розрахувала свiй напад: здоровань ступить ще крок – i вона стрибне просто на нього. Вона швидка, i удари ii блискавичнi. Перш анiж жрець устигне замахнутись своею гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем пiд ключицю або ж у шию. Боги покарають ii за вбивство свого служителя, але це буде колись. А тепер iй треба рятувати родовичок: стогнучу Риску й задихану вiд довгого бiгу спадкоемицю турських волостелинiв.

Певно боги попередили чорнобородого про ii намiр, тому що вiн не зробив фатального кроку. Крем’язень вiдкинув палицю, пiднiс руки до неба й проказав з чужинською вимовою:

– Знахур я i зелiйник знатний. Можу ii, – кивнув на Риску, – полiкувати.

Як i бiльшiсть вихiдцiв з Імперii, вiн не вимовляв «ж». Тому замiсть «можу» в нього вийшло щось на штиб «моксу».

Якби Спiрка почула таке бiля мирноi ватри, вона б довго смiялась. Але тепер було не до смiху.

– Стiй, де стоiш, – озвалась Доброслава. – Скiльки вас у городищi?

– Єсм я един.

– Якщо збрехав, ми тебе вб’емо.

– Єсм я един, – повторив чорнобородий.

– Сховай нас. Дамо тобi срiбла, злата, – запропонувала онука Горана.

Вiзантiець кивнув, махнув рукою. Мовляв, iдiть за мною.

Спiрка i Доброслава перезирнулись.