Шлях Богомола. Імператор повені

Засохлу руку з пальцями, розчепiреними й прикрашеними перснями.

Вони привернули могитичеву увагу. Вiн дещо знався на високих посвятах й вiдразу впiзнав знаки на перснях. На Пековий вiвтар хтось поклав руку мага з далекоi землi, що називалась Мiсром.[2 - Мiср – древня назва Єгипту.] Хрестик з петелькою на золотому перснi був давнiм знаком тамтешнiх сонцесповiдникiв. Могутнi волхви давнини, що вмiли виходити з власного тiла, незримо мандрували пустелями Мiсру. Набиралися мудростi. Нинi ж подiбнi виправи вiдносили до недосяжного.

«Далеко ж тебе занесло!» – вiддав належне магицi Лобас. За життя ця рука належала посвяченому.

Вiн зняв з шиi намисто. Коштовне, з червоних агатiв-лалiв та золотих хазарських злиткiв. Обережно розташував його поряд з ножем i рукою. Вiдтак став на колiна перед Пековим каменем, узяв до рота кiлька дрiбних шматкiв волхвинного гриба. Поклав праву руку на камiнь. Почав повiльно, дуже повiльно i зосереджено, перетирати iх кореневими зубами. Вiдтак, утримуючи в ротi грибну жуйку, ковтнув зi шкiряноi фляги настоянки з тирличу та кореня оману.

Отрута звично обпекла горло. Могитич заплющив очi й знову заходився жувати гриб. Щелепи рухалися, наче жорна. Повiльнi невмолимi жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутоi через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне i темне пасмо туману. Замурмотiв примовки. Невiдомо, скiльки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнiм. Живим i гiрким, як корiнь оману.

Минув невизначеноi тривалостi уривок з вiчного.

Навколо колоди з’явилося й наповнилось свiтловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очiкував, що Пек вийде до нього з гiркого туману, але норовистий божок усе втнув за своiм поконом. В колоди виросли рисячi очi, зморгнули i втупилися в Лобаса.

– Привiт, жерче.

– Й тобi привiт, отче Блудню.

– Вiдколи ж я вам отець?

– Просимо тебе про батькiвство та дорожню опiку, бо ж осиротiли роди нашi у мандрах.

– Вигнали вас, так.

– Вiд дальнiх земель хазарських прийшли сповiдники Богомола i подолали нас не мечами, а страшними своiми вроками.

Мусили ми кинути дiдiвську рiллю, божницi i житла. Мусили вiдступити на захiд. Пiд твiй благий покров, отче. Скажи, чим саме маемо тобi офiрувати.

– Ти саме про це хотiв запитати, жерче?

У Пековому голосi могитичу почулося знущальне.

– Так. Й ще одне.

– Запитуй. – Очi ожилоi колоди налилися пурпуровим свiтлом.

– Чи й далi переслiдуватимуть нас служительки Богомола?

– Зупинiться у цих лiсах.