Шлях Богомола. Імператор повені

Матимете сiм рокiв ситого спокою. В цi роки вiддаватимете менi одного хлопця з роду Тура на вершинi лiта й одну незайманку з роду Куни перед снiгом. А з восьмого року, якщо свiт не перевернеться, братиму утричi. Таким буду вам батьком та дорожнiм опiкуном, сiромахи.

– А Богомол?

– Хапатиме здобич на сходi та близь теплого моря.

– Нас не зачепить?

– Не допущу.

– Чого нам боятися?

– Срiбного волосся.

– ?… – запитання, немов нестерпне згущення отрути, пiдступило до горла. Але вимовити його Лобас не подужав.

Замiсть слiв з рота хлинуло блювотиння.

Очi в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випiрнув у непроглядно темний свiт.

«Вже нiч», – зрозумiв вiн.

– Срiбного волосся! – прошепотiла над його лiвим вухом смердюча темрява.

1.2

Отець-екдiк[3 - Екдiк – посадова особа у вiзантiйському церковному судi.] майже впритул наблизив сувiй до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився i зачитав уголос, спотикаючись на назвах:

– Як кажуть Езiди, преславнi мудрецi Мервськi, справжне, прадавне iм’я ii «сурра», а таемнi iмена наступнi: «народжений кiновар’ю», «вода кiноварi», «той, що простромлюе», «надрухомий», «свое сiм’я», «синя коштовнiсть», «залiзна паморозь неба», «водяний кiнь»… Як сiе розумiти, псаломниче?

– Маю чин диякона, а не псаломщика, – вирiшив затятись Феодор.

Нехай собi бiсяться. Зрештою, вже немае чого втрачати.

– Як розумiти, питаю, оцю твою писанину? – отець-екдiк бридливо, наче отруйного павука, вiдкинув од себе сувiй.

– А той, що простромлюе? – втрутився у допит соборний нотарiй.

 – Певно, мова йде про якесь знаряддя? А це раптом не чортяче соромiцьке причандалля?

– Це одне з прихованих iмен субстанцii, вiдомоi вам, отче, як ртуть або живе срiбло. – Феодор скосив очi в бiк нотаря, що недружньо глипав на нього з-пiд сивих кущастих брiв. – Ртуть, до слова, е у тiй червонiй коломазi, котрою ви, отче, щовечора мастите собi колiна.

– Як? Що ти таке… До чого тут моя мазь? – сiпнувся нотарiй.

– Нi до чого, отче, – вiдмахнувся отець-екдiк.

 – Пусте. Вiн хоче спровокувати вас на суперечку. Хоче, щоби ми отут з ним диспутували, щоби достойнi люди вчитувались у ту його писанину, прикладали до неi свiй розум, переконували його, умовляли. А вiн буде впиратися, гордувати, викручуватись, доводити свое. Бачу я, отче, що черв’як сей вважае себе за когось небуденного. Сам е нiкчемним, е прахом пiднiжним, поганкою плюгавою, трунком гнiйним, а хоче – бач! – уваги вiд вищих за себе.