Лицар з Кульчиць

Юрiя раптом роздратувало таке невiгластво i безпечнiсть рейтарiв перед боем.

– Що це? – запитав один iз рестораторiв-ополченцiв, який Кульчицького добре знав.

– Цей заклик називаеться «азан», чуете: вiн, наче пiсня, спiвучий. У ньому йдеться про те, що нема на свiтi бога, крiм Аллаха, а Мухамед – його пророк. Ще вiн закликае, аби мусульмани зараз збиралися до молитви.

Із валiв було видно, як всi у турецькому таборi повернулися обличчями на схiд, до Мекки, й почали молитися.

– Клятi дикуни! – гукнув рейтар.

 – Дивуюся, чому ми ще досi не розiгнали цю орду.

– Бо вони сильнi воiни. У них – джихад. Кожен iз цих людей буде битися не на життя, а на смерть, аби сьогоднi ще попасти у рай. Нам, панове, також не завадило б помолитися.

Найбiльше Кульчицький боявся, що той жартiвливий дух перейде вiд двох мордатих рейтарiв до iнших. Вкрай небезпечно було сьогоднi недооцiнити турецьку силу.

– Із твоiх слiв виходить, що нам краще вiдразу полягати в могили чи здатися цим дикунам! – розiзлився рейтар. – Он яка iх сила, а ще вони такi вiдважнi воiни! На що нам сподiватися, як перемогти таку армiю?

Юрiй вiдчув, що зараз усi дивляться на нього.

Мовив:

– Ця армiя не така вже й сильна. Ми, козаки, не раз били туркiв – i ви знаете про це, панове. Їхня велич – це iхня сила i слабкiсть одночасно. Коли туркiв бити не в лоб, а з флангiв, з тилу, атакувати блискавично, то панiка пошириться у тому велетенському тiлi i жоден полководець не зможе навести у такiй армii лад. А вiйсько без ладу – це не армiя, а стадо баранiв.

Я чув, що iз союзними вiйськами iдуть моi земляки – козаки з Украiни. Ось побачите, як скоро турки почнуть тiкати звiдси! Нам головне – протриматися ще кiлька днiв, тиждень.

Цi слова збадьорили присутнiх ополченцiв. Вони загукали, засмiялися, дехто дружньо плескав Кульчицького по плечах.

– Як добре, що мiж нами е козак. Тепер ми точно не пропадемо!

Вiдразу пiсля молитви турки почали обстрiл. Ядра iхнi зi страшним стогоном врiзалися в мур, трощили його, перелiтали всередину i тут страшно розривалися.

Вiденцi вiдповiли пострiлами зi своiх гармат. Бомбардування тривало десь годину, а тодi корпус яничарiв пiшов на штурм. Турки несли iз собою драбини та снопи очерету, аби закидати ним фортифiкацiйнi рови. Оборонцi зустрiли iх картеччю та мушкетною стрiльбою. Турки густо падали, гарматнi ядра робили у iхнiх лавах величезнi борозни, однак на мiсце загиблих ставали все новi й новi яничари – i та безмежна лава невпинно просувалася до валу.