Лицар з Кульчиць

Отець iгумен поглянув на небо: там повiльно пливли хмари, збиваючись докупи, аби пiд вечiр впасти на землю життедайним дощем.

– То допомогли святi мученики Флор тi Лавр.

Князь поглянув на iгумена, щиро зiзнався:

– Не чув про таких.

– Вони були рiднi брати, майстри-каменотеси. Цi святi угодники колись прийняли мученицьку смерть за вiру Христову. Зараз святi Флор i Лавр е покровителями коней: без iхньоi допомоги тут не обiйшлося.

Данило задумався. Монастир стояв у лiсовому урочищi, навколо нього розташувалося княже городище, обнесене високим валом.

Данило став на височинi й дивився на широкий розлив Днiстра. Тодi повернув голову у другий бiк, ковзнув поглядом по единiй дорозi, що вела з городища на захiд: там розросталося нове селище.

– Чого люди йдуть iз городища i селяться там? – запитав князь настоятеля монастиря.

– Там б’ють джерела, там вода, княже. Люди до води тягнуться.

Князь мить подумав, а потiм сказав:

– Тодi нехай i мое городище там буде, пiду до людей. І церкву нашу туди перенесемо, бо де живуть люди, там i дiм Божий мае стояти.

Уречу цю церкву мученикам Флору та Лавру…

Сталося, як сказав князь. Так iз прадавнього поселення, iз княжого улюбленого селища зародилося село Кульчицi, i постала у ньому церква, уречена братам-каменотесам. Уже син Данила Галицького Лев подарував село лицарям iз роду Драго-Сасiв, за iхнi величезнi заслуги, за хоробрiсть. Із цього славного кореня i пiшли роди Кульчицьких…

Видиво у Юрковiй головi розсiялося: Данило Галицький посмiхнувся малому на прощання i зник.

Із лiсовоi обителi хлопець знову повернувся до рiдноi хати: навпроти нього сидiв тато i рiвним голосом розповiдав бувальщину. Батькiвська хата була великою i свiтлою. Багато образiв i рушникiв. Батько завжди сидiв у головi стола i навчав своiх синiв. Змалечку навчав.

– От з якого кореня, синку, пiшов наш рiд. І то не просто легенда: князi та королi своею високою рукою надавали нам права i привiлеi на цю землю. І все це не просто так – усе кров’ю нашою викуплено.

Не десяток i не одна сотня наших родакiв наклали своiми головами за Батькiвщину. Нас усюди знають, бо ми – Кульчицькi!

Малий Юрко iз великою увагою слухав розповiдi свого батька. Старший Кульчицький узяв у руки виточену дерев’яну колбу, ззовнi схожу на качалку, якою жiнки розкачують тiсто, тiльки вдвiчi бiльшу i без ручок.

– Чи знаеш ти, синку, що це?

– Макогiн.

Батько спохмурнiв, але цього разу не збештав за необережне слово i вуха не надер.