Лицар з Кульчиць

Один iз татар закинув аркан i полiз на купол. Видершись на самий верх, вiн почав розхитувати хрест, аби завалити його.

Тим часом за цим дiйством спостерiгав один iз кульчицьких господарiв – це був старий Шелестович, твiй, синку, пра-пра-якийсь там дiдо. Вiн ледве встиг заховатися вiд татар на горищi своеi хати, коли тi раптово налетiли. На щастя, вiтер понiс пожежу в iнший бiк – i хата нашого дiда не згорiла. Шляхтич принишк там i тiльки тепер наважився виглянути.

– Господи, Боже мiй! Та що ж то робиться?! Нiхто ще такого не бачив, щоби гирявий бусурман валив хрест на нашiй церквi! Господи Боже, скарай iх своею десницею!

Дiдо трохи розсунув снопи соломи на своiй стрiсi, намацав лук, стрiлу.

Легко прицiлився i вистрелив. Вiтер пiдхопив стрiлу й понiс просто до купола церкви.

Зазвичай iз сотнi таких далеких пострiлiв влучае один. Стрiла просвистiла в повiтрi i просто влучила татариновi у горло. Той захарчав, змахнув руками, як птах, i полетiв униз.

Бусурмани охнули й вiдскочили.

Мурза вихопив шаблю, своiми примруженими очима став оглядатися, звiдки стрiляли, однак нiчого не мiг побачити.

– Сам шайтан випустив ту стрiлу! – гукнув один iз ординцiв, його пiдтримали iншi.

– Шайтан помагае урусам!

– Невiрнi собаки знову обдурили нас. Спалити iхню церкву!

– Стiйте! – стримав ординцiв мурза. – Їхнiй Бог карае нас, то краще лишiть цю церкву у спокоi. Їдьмо звiдси.

Татарський чамбул залишив церкву i зупинився на майданi.

– Бiда, повелителю, вода велика суне на нас! – раптом з одного кiнця села до мурзи примчали татари.

– З iншого боку також усе затопило! – прибiгли другi.

– Вода всюди, нема виходу! – гукали у розпачi третi, розмахуючи руками.

Мурза уважно оглянувся навколо. Днiстер любив виливати у таку пору, пiсля дощiв. Вiн разом з потоком, який iшов пiвденнiше, та лiсовими струмками перекрили татарам дорогу до вiдступу. Жовта вода широко розливалася долинами i взяла Кульчицi в щiльне кiльце. Татари не мали виходу.

– Ще воiни мого дiда називали це село «Куль-чач-ке». Їх також отак покарала ця земля i ця вода. Молiть Аллаха, воiни моi, аби допомiг нам звiдси вибратися живими!

Батько закiнчив свою розповiдь. Малий Юрко аж розцвiв: батьковi iсторii про козакiв, Сiч, Дике Поле й ординцiв надзвичайно були йому до вподоби. Зiскочивши з лави, вiн поцiлував тата у руку, дякуючи за науку, а тодi заткнув за пояс дерев’яну шаблю i побiг гратися надвiр…

Роздiл І.