Судний день

– Пiшли, – коротко наказав Левченко i першим рушив до свого коня.

Аврамко, провiвши козакiв очима, покликав наступного.

– У мене все заплачено, панщина вiдроблена. Чого мене закликали? – вiдразу обурився господар.

– Прибутку не даеш.

– Що? – не второпав чоловiк.

– Горiлки, кажу, не купуеш. Чи ж ти не знаеш, гевале, що кожен посполитий мусить купити в державнiй корчмi горiлку, аби дати прибуток державi?!

– Так корчма ж твоя, а не державна, – розвiв руками хлоп.

Аврамко аж спаленiв:

– Та що ти розумiешся, хамiв сину! Не тобi, неграмотному, мене вчити.

– Чого ж неграмотний? – хлоп попався на диво впертий. – Письменний я! І горiлки твоеi купувати не буду: водою занадто розбавляеш!

Орендар почервонiв.

– Ах он воно що. Грамотний. Ви чули, панове, грамотний тут знайшовся!

На цей заклик iз корчми вийшли жовнiри, потираючи руки. Було iх четверо.

– Ти?

Чоловiк вирiшив стояти на своему.

– У мене все сплачено, все вiдроблено…

– Ти вельми грамотний, лайдаку? – жовнiри його оточили загрозливо.

– Я не лайдак, у мене все сплачено…

Однак слiв бiльше не було, а пiшов удар кулаком у лице: господар упав, зойкнувши, i злапався за обличчя. Пiшли новi удари – чобiтьми. Дехто iз чоловiкiв та жiнок спробували заступитися, пiдняли гвалт, однак проти озброених списами, шаблями та мушкетами жовнiрiв виступати було годi. Так, люди гукали i погрожували карою Божою, однак розпашiлих жовнiрiв це стримувало не надто сильно.

– Гайдамакiв на вас нема! – раптом крикнула iз серцем якась молодиця.

– Є гайдамаки!

Цей вигук почувся десь позаду – i жовнiри оглянулися. Перед ними стояв наймит у шапцi та подертiй свитi, котрий щойно носив дрова.

– Вiдпустiть чоловiка!

Один iз жовнiрiв пiшов на нього.

– А як же ти, пся крев, посмiв рот свiй вiд…

У вiдповiдь пiшов удар. Отримавши по писку, жовнiр вiдлетiв i гепнув на землю просто пiд ноги своiх. Жовнiри оторопiли й почали хапатися за зброю, але наймит також не дрiмав: спочатку скинув шапку, показуючи свiй запорозький оселедець, а тодi й свита полетiла додолу.

– Бачу, хлопцi, не хочете по-доброму.

Козак вихопив шаблю i почав нею рубати. Жовнiри i не спам’яталися, як запорожець покалiчив iх i вивiв з бою. Тримаючись за своi рани, жовнiри рачкували подалi вiд козака, остерiгаючись, аби не порубав iх на капусту.