Судний день

Люди занiмiли, коли ж запорожець пiшов до орендаря, всi раптом вiдскочили, даючи йому дорогу. Аврамко зблiд.

– Погано чиниш, iродiв сину, отак людей обдираючи. І не думай брехати: я тут уже довгенько кручуся i все бачу. Що тi люди тобi завинили?

– Нiчого! Зовсiм нiчого, – не маю до них жодного нiчого! – лопотiв язиком переляканий орендар.

Запорожець нагнувся над ним, зазираючи в очi.

– Я зовуся Іван Бондаренко, затямив, орендарю! Якщо хтось iз цих людей скаже менi, що ти непомiрно iх обдираеш, на панщину гониш несправедливо чи iншу наругу твориш над ними, – прийду.

І тодi начувайся, лихварю, бо вiд гнiву гайдамацького тебе нiхто не сховае!

Сказавши це, Бондаренко свиснув – прибiг карий коник. Не стаючи в стремено, запорожець вскочив йому на спину, ще раз поглянув на Аврамка, а тодi погнав геть вiд корчми.

Кiлька днiв пiзнiше

Конi пiшли кроком, мнучи траву та засохлий полин. Розчервонiлi за цiлий час дороги козаки скинули шапки з голiв, повитирали пiт.

Надворi було досить тепло, хоч i прийшла уже осiнь. Сонечко пригрiвало, повсюди лiтало павутиння. Пахло свiжою землею – десь недалеко звiдси орали селяни. Вiтерець бiгав по полi, прохолоджаючи козакiв.

– Де ж подiвся цей клятий харцизяка? – говорив позаду Івана Федiр iз досадою у голосi.

– Вiн не харциз – запорожець. Це, брате, рiзне, – поправив Гаранджа.

– Правду кажуть, що цi запорожцi з чортом знаються – немов у воду канув.

– І жовнiрiв покремсав… Один – чотирьох.

Як ти кажеш, Іване, його звали?

– Бондаренко, – вiдповiв Іван, пильно оглядаючи степ.

– Отож-бо.

Чота уманських козакiв, що складалася iз дванадцяти чоловiкiв, пiшла навздогiн за Іваном Бондаренком – запорожцем, що напав у Богуславi на жовнiрiв i потнув iх добряче шаблею. Хитрий гайдамака уже вкотре вислизае з iхнiх рук – i це Левченковi починае не подобатися. Осавул зупинився серед степу i почав оглядатися: дорога пiшла помiж лiсом i хуторами: кудою ж гайнув невловимий Бондаренко?

– Що скажете, товариство? – запитав поради у друзiв.

– До лiсу йти годi, – тут же озвався Борщик. – Темнiе.

– Еге ж! До людей треба добиратися. Попитаемо, що i як, а заодно й повечеряти можна, – погодився Федiр.

Чогось у Левченка крутилася у головi думка, що Бондаренко також не подався в лiси…

Село вже показалося перед очима, тож козаки полегшено зiтхнули – нарештi людська оселя замiсть темного лiсу та безлюдного степу.