Судний день

– Грiшо, я не хочу нi з ким сваритися, нi з поляками, нi з европейськими дворами. Я лише хочу, щоби в державi був мир та спокiй, щоби розвивалася торгiвля, ремесла, культура, щоби менше було усiх цих iнтриг, заколотiв.

Цi слова ii величнiсть сказала душевно i нiби якось втомлено. Григорiй привстав на одне колiно, знову поцiлував руку iмператрицi.

– Ваша величносте, але ж ми говоримо про Малоросiю. В одному цьому словi лише скiльки достатку. Саме слово смакуе i пахне, як свiжий житнiй хлiб, витягнений з печi, вiдчуваете?

Імператриця поглянула на свого фаворита.

– Ех, Григорiю-Григорiю, i хто ж це вас постiйно надоумлюе на такi мислi?

– Нiхто. Я здатен самостiйно мислити i моi слова походять вiд щирого серця. Я – офiцер, i я звик говорити те, що думаю, i не буду мовчати, коли справи стосуються блага матушки Росii.

Скидалося на те, що фаворит образився. Вiн встав. Катеринi знову потрiбно було щось придумати, аби повернути його прихильнiсть. Вона пiднялася з крiсла.

– Ходiмо зi мною, хочу вам щось показати.

Їi величнiсть пiшла до сусiдньоi кiмнати, граф нехотя посунув за нею.

Посерединi кiмнати стояло не то крiсло, подiбне на трон, не то трон, подiбний на крiсло: було воно розмiром з дитяче крiселко, але зроблене у виглядi трону.

– Ваша величносте, що це?

– Це мiй подарунок польському королю. Збираюся його вислати разом з листом, – посмiхнулася iмператриця. Григорiй зацiкавився. Пiдiйшов ближче, почав розглядати. Раптом вiн пiдняв кришечку, що була прироблена у сидушцi крiсла.

Графу аж сльози на очi вийшли, так вiн зареготав.

– Дiйсно, ваша величносте, цей подарунок буде достойний польського короля. Ой, потiшили ви мене, матiнко.

Григорiй, все ще пiдсмiховуючись, пiшов до виходу.

– Ви мене покидаете, графе?

– На жаль, так. Мене чекають друзi, з якими я сьогоднi маю розiграти кiлька партiй у бiльярд.

– Цiкаво, i хто ж цi вашi друзi, заради яких ви готовi покинути свою iмператрицю?

– Один князь, один граф, один генерал, один прокурор, один губернатор, – скоромовкою сказав Григорiй, незважаючи на те, що Катерина хотiла, аби вiн залишився.

– Маю надiю, ви зволите ввечерi провiдати мене у моiх покоях i допоможете скоротати самотнiсть?

– Не знаю, ваша величносте, партiя може затягнутися, а моя честь не дозволить менi покинути товариство посеред гри.

– Облиште, Григорiю, – посмiхнулася Катерина. – Невже вашi новi друзi важливiшi для вас, нiж я.