Судний день

Вiн вже усвiдомив, що привести цих людей до унii буде важко, але навiть не думав здаватися: вже надто часто за останнiй час це бидло почало показувати роги. Цьому треба покласти край…

Жовнiрство розiйшлося по дворах – i тут мiстечко наче ожило: почулися крики, лемент, дитячий плач. Жовнiри почали «запрошувати» людей до церкви, приводили iх гуртами на майдан. Нарештi притягли титаря мiсцевого. Воронович подивився на нього: чомусь вiдразу згадав собi Мельхiседека… А ще сотника Харка, котрий добровiльно вiддав свою голову, аби врятувати того ж Мельхiседека.

– У тебе ключ вiд церкви?

– У мене. Тiльки ж навiщо вiн зараз – i так дверi рознесли? – запитав, нiби кепкуючи, титар. Та в його очах була не насмiшка, навiть не страх, а жаль.

Їхнi з Вороновичем погляди перехрестилися.

– Як тебе звуть?

– Данило. Данило Кушнiр.

– Ну що ж, Даниле, скажи менi, будь ласкав, де ти заховав те, що винiс iз церкви?

– Не скажу.

Пан ротмiстр чекав чогось другого. Вiн думав, що цей чоловiк зараз почне крутити, мовляв, не я i хата не моя. А тут зразу: «не скажу». Благородний, мабуть, лотр. Хоче вiдгородити це лайдацьке бидло, яке поволi зганяють жовнiри, а також бородатого попа, котрого теж привели. Ну що ж, хочеш бути героем – ми тобi влаштуемо.

– Ведiть його до хати. Обшукайте там усе, допитайте родину.

Данила повели. Ротмiстр звернувся до священика:

– Ти тут душпастер, господар цiеi церкви.

Панотець вiдповiв спокiйно, хоч голос його трясся:

– Церква не моя – вона належить усiй громадi. Люди бачать, який час тривожний, от i заховали. А я не знаю.

Воронович пiдiйшов, спитав, щоб чули всi:

– Це Данило намовляв вас до непокори? Це вiн навчив, що робити?

– Данило чоловiк тихий та богобоязливий. Усi його знають i шанують, та кожен свою голову мае, – вiдповiв панотець.

Воронович запитав ще тихiше:

– І ти маеш?

– Аякже, – священик не зрозумiв питання.

– То покажи свою мудрiсть, прояви терпiння, як Ісус учив, адже ти хочеш, щоб був мир, щоб громади примирилися i католик бiльше не лаявся з православним? Прийми унiю. А за тобою i люди. Кому потрiбна боротьба, сльози, кров? Ну?

Панотець опустив смиренно очi, похитав головою:

– Нi, пане, вибач.

– А чому?

– Бо моi батько, i дiд, i прадiди – всi були православними. А коли хочете миру в краi – дайте нам спокiй.