Судний день

Тут пан ротмiстр зауважив кiлькох дiтлахiв, що бавилися в пилюцi, призупинив коня, але хлопчаки, вгледiвши чужинцiв, кинулися навтьоки. Воронович бачив, як вони чкурнули навпростець городами, тож, навiть якби пан ротмiстр захотiв iх спiймати, це було неможливо. Воронович не став поспiшати, а уважно слiдкував своiм поглядом за дiтьми, котрi тим часом то зникали з очей, то знову з’являлися, петляючи людськими левадами у бiк церковноi дзвiницi.

«Що ж вони замислили?» – якось не вiдразу збагнув ротмiстр, як раптом закалатав дзвiн.

Бив тривожно i дуже дзвiнко, розливаючись вiд дзвiницi по цiлому мiсту.

«От малi бестii», – про себе вилаявся Воронович i приострожив коня.

Конi мчали клусом, пiднiмаючи куряву i ризикуючи потоптати старих i малих, що знаходилися саме на шляху. Якесь дивне вiдчуття пробудив у пановi ротмiстру цей тривожний дзвiн…

Почувши тривожне бамкання, люди висипали зi своiх хат, однак тут же ховалися на своi обiйстя, побачивши кавалькаду ворожих вершникiв. Дорога робила чималий гак, так що доки жовнiри доiхали, минуло трохи часу.

Ще здалеку було видно, як кiлька людей крутилися бiля церкви, але з приiздом вершникiв усi кудись позникали.

Приiхавши на мiсце, Воронович легко зiскочив з коня, пiднявся схiдцями i спробував вiдчинити дверi церкви. Марно – були зачиненi. Тут же наказав жовнiрам:

– Ламайте дверi. Решта – зганяйте сюди хлопiв. Зараз превелебний бiскуп буде правити святу мшу. Хто не прийде, а буде сидiти вдома, – згорить разом з хатою.

А ще: знайдiть менi попа i пономаря та швидко сюди.

Жовнiри розбiглися виконувати наказ ротмiстра. Кiлька з них почали виламувати молотом дверi. Коли робота була зроблена, Воронович звернувся до бiскупа:

– Святий отче, iдiть готуйтеся до служби, а моi люди назганяють хлопiв. Клянуся небесами: ще сьогоднi до вечора ця церква буде наша – i всi мужики приймуть унiю..

Бiскуп послушно зайшов до церкви, а Воронович заходився роздавати розпорядження. Та не встиг вiн як слiд розставити своiх людей, як раптом бiскуп вибiг з церкви, прорiк обурено:

– Єзус-Марiя, та це святотацтво нечуване! Як менi проводити службу, коли тут немае нi Євангелiя, нi Божих дарiв, нi церковного начиння! Навiть пiдсвiчники поховали!

– А каса церковна?

– Не знаю за касу, та, мабуть, також пропала.

Це просто нечувано!

Воронович оглянувся на своiх людей.

– Знайти! – коротко наказав.

Ротмiстр раптом зрозумiв: iх тут чекали, готувалися.