Судний день

Були й такi, що спiвали вже собi щось зовсiм iнше, нiхто й не мiг розiбрати, що саме. Вино лилося рiкою, на столi лежали ще й не доторканi смаженi поросята, птиця. Пани лише вигукували:

– Нех жие воевода, вiват, вiват! Ганьба Понятовському – московському прислужнику. Вiват конфедерацii!

– Вiват!!!

– Вiват! – гримiло на весь намет, аж закладало вуха.

– Смерть схизматикам – цьому бидлу, пся крев, – бурчав один з бенкетникiв. Так i тривав цей славний бенкет – вiвати, пiснi, вино, палкi промови.

Лише Воронович не вигукував, не спiвав, а тiльки мовчки потягував вино з золотоi чашi. Нарештi допив, стукнувши, поставив чашу на стiл.

Враз всi притихли. Слово взяв ксьондз.

– Панове, славнi сини Ойчизни й захисники вiри. Ви всi також бачите, яка чорна хмара на нас суне. Ця хмара може загородити нам сонце свободи, а без свободи нема життя. Ця хмара – пiдлi схизматики, кровнi вороги святоi церкви. Вони зi всiх бокiв оточують нас, готуючи погибель. Це i москалi, i запорожцi, а тепер i навiть нашi хлопи, якi з покiрного бидла перетворюються на диких звiрiв.

Згадайте, що було бiля Пекарiв! Славити Всевишнього, що з нами був пан ротмiстр i завдяки його хоробростi та досвiду вдалося розгромити гайдамацьку ватагу. Та шестеро наших друзiв загинули, караючи iменем Божим проклятих вiдступникiв. Проти схизматикiв уже виступила вся шляхта на Барськiй конфедерацii. Ми мусимо зiбратися, пiдтримати один одного й оголосити священну, немилосердну вiйну схизмi. Досi ми вмовляли, карали схизматiв, якi постiйно бунтують, проте зараз, коли настав такий тривожний час, мусимо дiяти по-iнакшому. Не словом, а вогнем випалювати схизму, рясно полити кров’ю схизматiв цю землю i, якщо треба, то знищити iх до одного!

Цi слова зробили сильне враження. Адже iх говорив не п’яний шляхтич, а служитель церкви в чорнiй сутанi. Усi на мить замовкли. Тут зiбралися не сентиментальнi балакуни, а вiдданi сини церкви.

– Вiват! – ревнули десятки голосiв.

– Пiду подивлюся, як iде допит гайдамакiв, – коли трохи стихло, мовив Воронович i встав з-за столу. Декiлька з панiв, якi могли ще звестися та захотiли скласти товариство ротмiстровi, також встали, поправляючи шаблi та кинджали.

Надворi була вже нiч. Очi не звикли до темряви, тому ротмiстр, тiльки вийшовши з намету, вiдразу залiз у калабаню.

– Прокляття. Коня! – гукнув невiдомо кому.

Далеко iхати не довелося – всього кiльканадцять крокiв.