Судний день

Воронович чув, як болото чвакае пiд копитами коня, вимiшуеться, наче тiсто, i задоволено всмiхнувся про себе.

На одному з краiв широкого табору горiло багаття. У його свiтлi сновигали тiнi людей, поруч стояла чи то криниця-журавель, чи то шибениця; чорною стiною виднiвся лiс недалеко. Сутiнки навколо багаття здавалися ще густiшими. Смердiло димом, якийсь моторошний стогiн чувся навкруги.

– І що, допитали гайдамаку? – запитав Воронович у одного зi шляхтичiв, якi вешталися тут. До них пiдiйшли та пiд’iхали й iншi шляхтичi, що за Вороновичем покинули бенкет.

– Допитали, вашмосць. Мовчить, клятий.

– Сюди його.

За хвилю притягли ледь живого чоловiка. Вiн був побитий, аж спухлий; кров була на одязi, на бородi, на волоссi. Лише по залишках ряси можна було впiзнати в ньому священика. Це був той самий панотець iз Пекарiв. Превелебний отець домiгся скасувати кару на мiсцi, а продовжити тортури. Клятий пiп таки мусив зламатися.

Їх з Вороновичем погляди зустрiлися.

– Нi, такого не зламаеш.

Його можна тiльки стратити, – мовив Воронович. – Повiсити. Я не думаю, щоб вiн скористався останньою можливiстю.

Помiтно було, як вогник загорiвся у очах священика.

– Якою можливiстю? – запитав з надiею, ледь можучи ворушити побитими губами. Але враз вогник в очах згас. – Хочете, щоб я продав свою вiру? Нiколи!

Воронович кивнув: священика потягли до високоi «фiгури». Це була-таки шибениця, а не журавель.

Тiло священика ще раз прошила конвульсiя – i воно спокiйно повисло.

Пiсля того, як шляхтичi додивилися цю сцену, збоку почувся моторошний крик. Там також горiло багаття i туди стягували тих, кого пiдозрювали в причетностi до гайдамаччини. Їх карали дуже просто – «перехрещували». Першим був молодий хлопець, i саме його крики почули присутнi. Йому спочатку вiдрубали катiвською сокирою лiву руку, а коли вiн аж завив вiд болю, на колодку поставили ще й праву ногу. І знову пiднялася в повiтря катiвська сокира: один мах – i знову кров ллеться на колодку, тiльки цього разу не чути крикiв – хлопець зомлiв, не витримавши такого болю.

А далi горiло ще одне багаття. Там висверлювали очi перебендям-бандуристам, якi жебракуючи ходили вiд села до села i яких пани вважали гайдамацькими шпигунами. І таких багать по табору було десятки. Всюди чулися крики, плач, стогони й прокльони. Чорними тiнями привидiв по табору сновигали жовнiри, а посерединi всього був ротмiстр Воронович.