Судний день

Десь, зовсiм зблизька, почулося затяжне вовче виття. Це вже була загроза куди небезпечнiша, нiж потерчата. Хлопець зупинився, сторожко оглядаючись.

– Ходiмо, синку, далi. Скоро до монастиря доберемося, там нам добрi брати-ченцi дадуть попоiсти, вiдпочинемо, обiгрiемося. Подивися лишень: мурiв монастирських не видно?

– Еге ж, тут побачиш. Кругом темно, мов у дупi татарина.

Дiд трiснув хлопцевi по потилицi, а сам промурмотiв:

– Клятi бурлаки, навчили хлопця всяких дурниць, пес би iм бороди лизав.

Дiд як мiг дбав про хлопця, бо в цiлому свiтi iх було лише двое.

Раптом десь поруч загавкали собаки.

– Чуеш, пси брешуть. Гайда туди.

Малий поводир повiв дiда далi лiсом, i вони скоро зникли в мороку.

Дiд гримав кулаком у монастирську браму. Брат-приворiтник довго не йшов, мабуть, куняв собi. Тiльки за якийсь час вiдкрив вiконечко, виглянув.

– Пусти, брате, до обителi чоловiка божого з дитиною. Пропадемо в лiсi.

Чернець трохи пововтузився з iншоi сторони брами, побурчав собi пiд нiс, але нарештi вiдчинив ворота.

– Спасибi тобi.

Двое подорожнiх зайшли на монастирське подвiр’я.

– Господи, люди добрi, яка ж це бiда вигнала вас у таку пору з хати й погнала в лiс? – запитав чернець, знову закриваючи ворота.

– Авжеж, що не з власноi волi, – вiдказав старий. – Чули, мабуть, що проклятi пани на Украiнi виробляють?

– Та чули, дiду, нехай Господь милуе, – на ходу вiдказав чернець, поспiшаючи назад до монастирських примiщень. – Ходiть, дiду, зi мною.

Чернець узяв пiд руку дiда, повiв у бiк монастирських келiй.

– Зажди, брате, – твердим голосом мовив старий. – Тут, у монастирi, послушник е – Максим Залiзняк. Вiдведи-но мене до нього.

Та чернець не зупинявся.

– Вранцi.

Дiд стиснув руку ченця немов клiщами.

– Слухай, брате, я не для того вночi товкся по лiсах, щоб вилежувати боки на твердих монастирських лежанках.

А тим часом послушник Максим Залiзняк сидiв у своiй напiвтемнiй келii. За маленьким вiконечком була густа темрява. На столi мерехтiла свiчка. Запах вiд неi чувся в келii i приемно лоскотав нiздрi. Морок нiби тiкав вiд вогника свiчки, ховався по кутках. На стiнах висiли образи: лики святих суворо дивилися на Максима.

На столi стояла чернеча вечеря – хлiб i вода, до якоi Максим навiть не доторкнувся.