Судний день

Вiн тяжко пiдпер русяву голову рукою, сидiв край столу. Нiяк не мiг заснути: сон втiк за стiни монастиря i блукав десь у лiсi. Та й дихати не було чим у цiй тiснiй келii, схожiй на кам’яну клiтку.

Вiн знав, що мусить молитися, коли тяжкi думи мучать голову, просити поради й розради в святих угодникiв. Натомiсть Максим витяг маленьку люльку, яку вдень надiйно ховав, набив тютюном i закурив. У монастирi не прийнято було курити, та вiд своiх старих звичок послушник вiдмовитися так швидко не мiг, адже вiн не завжди був послушником i жив тут.

Раптом дверi зi скрипом вiдчинилися. Максим повернув голову у той бiк. У келiю ввiйшли дiд з хлопчиною. Старий вдихнув носом дим.

– Чую, козацьким духом тут пахне. Чи не помилився я, слiпий старець?

Це питання стосувалося чи то хлопчика, чи самого Максима.

– Заходь, дiду, та сiдай з дороги, – буркнув Максим. – Як хочеш, на столi хлiб та вода, вечеряйте.

Малий допомiг дiдовi сiсти на ослонi, сам втомлено примостився на лежанцi, звiсивши ноги у великих чоботях.

– Голос, Максиме, чую, твiй. Шкода, що подивитися на тебе не можу. А ти, мабуть, не впiзнав мене.

– Чого ж не впiзнати, дiду, хто ж не знае кобзаря Грицька?

– А де ж твоi побратими? Де Шелест, Неживий, Швачка, Лусконiг? Кажуть: чимало славноi запорозькоi братii прибуло сюди з Дикого Поля…

Дiд говорив хрипло i притишено. Залiзняк оглянувся.

– Ти, дiду, повечеряй спершу, вiдпочинь з дороги, а вже тодi й питай.

– Нема часу, брате, скоро вже третi пiвнi заспiвають!

«Третi пiвнi».

– Усi тут. Сидять у Холодному Яру, чекають.

– Чого ж чекати? Хiба ж не чуете, що конфедерати на Вкраiнi виробляють?

– Але ж вiйськами московськими все обставлено! – здивувався Залiзняк.

– Москалям до сраки нашi люди, до сраки Украiна i вiра православна iм також до сраки! – вибухнув кобзар. – У них тут своi справи, а ми мусимо народ вiд конфедератiв захистити! Встати всiм миром, як за Палiя, i вигнати ляхiв з Украiни!

– Так вставали вже не раз i що з того… Де зараз Верлан? Де Грива, Медвiдь, Голий? Де гайдамаки? – Максим також спалахнув.

Запала мовчанка. Грицько присунувся, заговорив по-змовницьки.

– Послухай, брате, я вештаюся усюдами: мiстами, селами та ярмарками. Очей у мене нема, зате чую я, братику, дуже добре. Народ уже не буде терпiти панськоi сваволi: кинь лише iскру – так гахне, що й до самого Петербурга смаленим затягне.