Судний день

Вiн залишив Грицька в гуртi з iншими кобзарями, що придибали сюди з усiх усюд, а сам iз товаришами рушив до староi лiсничiвки, де мешкав Юзько Шелест – отаман цiлоi iхньоi ватаги у званнi запорозького полковника.

Незважаючи на пiзню пору, Шелест не спав. Вiн сидiв за столом i курив свою люльку, надимiвши так, що хоч сокиру вiшай. Сама лiсничiвка була маленькою, тiсною, тож отаман широко вiдчинив дверi – нехай провiтрюеться.

– Не спиться, отамане? – запитав Залiзняк, тихо зайшовши всередину.

– Думи обсiли… – була вiдповiдь.

Залiзняк поглянув на Шелеста.

– Порадитися треба. Ходи, отамане, надвiр: там легше дихати.

Сказавши це, Максим вийшов. Шелест прийшов слiдом за деякий час: був при шаблi, а за поясом – пiстолi. Побачивши iнших отаманiв, зрозумiв, що розмова буде непростою.

– Що ж, товариство, розказуйте: кого бачили, що чували…

– А що тут розказувать, – почав Лусконiг. – Народ валом тiкае в лiси – тож панськi маетки скоро запалають, як свiчки. Доки ти, отамане, телишся, люди самi вiзьмуть та вирiжуть ляхiв i жидiв до лаби!

Шелестовi не сподобалася така мова, однак вiн поки змовчав.

– Конфедерати зовсiм знавiснiли…

– А що козаки панськi? – перебив Шелест.

– Магнати iх тримають на короткому ланцюгу, – вiдповiв Бондаренко, котрий останнiм часом постiйно крутився мiж козаками з мiлiцii. – Та коли б iм волю – рiзали б панiв не гiрше нашого брата.

– От я кажу, – знову озвався Лусконiг. – Час настав. Заспiвали третi пiвнi!

Шелест оглянув оком товариство.

– Я б i сам рад на панiв пiти, тiльки не з руки нам зараз – москалi кругом. Затиснуть разом з ляхами зi всiх бокiв, так що й не рипнемося!

– А може, й не пiдуть, – знизав плечима Швачка.

– А Верлан? – нагадав Шелест.

– А зараз, може, й по-iншому повернутися…

– До сраки москалiв! – знову гукнув Лусконiг, що почав кипiти все бiльше. – Ми козаки, i це наша земля! Доки москалi з ляхами тут воюють i розорення чинять, ми мусимо свое слово сказати! А що, Палiй так i зробив, не чекаючи жодного дозволу!

– А що, Кiндрат дiло каже: вiзьмемо Правобережжя пiд свою руку, а там вже i з москалями поговоримо, – втрутився Неживий.

– Конфедератам треба вiддячити. Так iм всипати, щоб аж внуки пам’ятали козацьку науку, – висловився i Швачка.

– А ти, Бондаренку, що скажеш? – раптом поглянув Шелест на наймолодшого отамана – Бондаренка. Той знизав плечима.

– Люди вже давно чекають, щоби подув вiтер iз Запорiжжя, з Чорного лiсу та Холодного Яру.